Гра престолів - Джордж Мартін
— Чому ти не у дворі? — запитала Ар’я.
Він відповів слабкою посмішкою.
— Байстрюкам не дозволено шкодити юним принцам. Кожен їхній синець у навчальному дворі має бути завданий мечем законного нащадка.
— Ой…
Ар’ї стало соромно. Вона мала б сама здогадатися. Вже вдруге за сьогодні Ар’я подумала, що життя влаштоване дуже нечесно. Тоді вона поглянула, як її малий брат лупцює Томена.
— Я б теж могла не гірше за Брана! — заявила вона. — Йому ж тільки сім років, а мені дев’ять.
Джон роздивився її з висоти своєї чотирнадцятилітньої мудрості.
— Ти занадто кощава.
Він узяв її за руку і помацав м’язи, а тоді зітхнув і похитав головою.
— Маю сумнів, що ти колись піднімеш меча-півторака, не те що зможеш ним рубати.
Ар’я висмикнула руку і кинула на брата нищівний погляд. Тоді Джон знову скуйовдив їй волосся. Вони стали дивитися, як Бран з Томеном кружляють один навколо одного.
— Бачиш принца Джофрі? — запитав Джон.
Спершу вона його не помітила, а тоді знайшла позаду, в тіні високої кам’яної стіни. Він стояв оточений незнайомими хлопцями — напевне, молодими зброєносцями, бо ті мали на собі кольори Ланістерів і Баратеонів. Серед них було й кілька старших чоловіків — напевне, лицарів.
— Ану поглянь на герба в нього на вапенроку, — показав Джон.
Ар’я поглянула. На підватованому вапенроку принца було вигаптувано гербового щита. Гаптування, поза всяким сумнівом, було бездоганне. Розділений згори вниз герб ніс на одній половині вінчаного короною оленя королівського дому, а на іншій — лева Ланістерів.
— Ланістерівська пиха, — зауважив Джон. — Здавалося б, носи королівський знак, та й годі, якщо ти вже принц, але ж ні. Він сміє ставити дім матері поруч із батьківським.
— Але ж мати нічим не гірша! — заперечила Ар’я.
Джон гигикнув.
— То зроби те саме, сестричечко. Поєднай герби Таллі й Старків у своєму.
— Вовк із рибою в зубах? — Вона засміялася. — Вийде якась дурниця. А до того ж, якщо дівчині не дають битися, навіщо їй герб?
Джон знизав плечима.
— Дівчата можуть мати герб, але не меч. Байстрюки можуть мати меч, але не герб. Ці закони встановив не я, сестричечко.
Знадвору загукали. Принц Томен покотився пилюкою, марно силуючись встати. Товсто підбиті навчальні обладунки робили його схожим на перевернуту черепаху. Бран стояв над принцом з піднятим дерев’яним мечем, готуючись ударити знову, коли той стане на ноги. Чоловіки засміялися.
— Годі! — вигукнув пан Родрік.
Він дав принцові руку і поставив його на ноги.
— Добрий двобій. Леше, Донісе! Допоможіть їм зняти обладунки.
Тоді пан Родрік озирнувся.
— Принце Джофрі, Роббе, чи не бажаєте ще однієї сутички?
Робб, спітнілий з попереднього разу, рвучко виступив наперед.
— З радістю.
Джофрі також вийшов наперед у відповідь на заклик пана Родріка. Його волосся сяяло, як золоте прядиво, а сам він виглядав знудженим.
— То дитячі забавки, пане Родріку.
Теон Грейджой зненацька реготнув.
— Та ви ж і є діти, — зверхньо мовив він.
— Може, то Робб іще дитина, — відповів Джофрі. — А я принц. Мені набридло лупцювати Старків іграшковим мечем.
— Ти сплутав, хто кого лупцював, Джофе, — мовив Робб. — Чи злякався?
Принц Джофрі роздивився його згори донизу.
— Та я просто нажаханий, — відповів він. — Ти ж он наскільки старший за мене.
Дехто з ланістерівців засміявся. Джон дивився униз на все це, скрививши рота.
— Джофрі — справжній гівнюк, — мовив він до Ар’ї.
Пан Родрік у роздумах посмикав себе за білі баки.
— Що ви пропонуєте? — запитав він принца.
— Гостру зброю.
— Згоден, — миттєво відповів Робб. — Дивись, пошкодуєш!
Майстер-мечник поклав руку на плече Робба, щоб угамувати його.
— Гостра зброя надто небезпечна. Я дозволю тільки турнірні мечі з затупленими краями.
Джофрі нічого не сказав, але незнайомий Ар’ї чоловік, високий лицар з чорним волоссям і рубцями від опіків на обличчі, виступив попереду принца.
— Це ваш принц. Хто ви такий, пане, щоб вирішувати, чи може він битися гострою зброєю?
— Майстер-мечник Зимосічі, про що вам, Клегане, краще не забувати.
— То ви тут навчаєте бабів? — глузував обпечений воїн, м’язистий, наче бик.
— Я навчаю лицарів, — суворо відповів пан Родрік. — Вони битимуться гострою зброєю, коли будуть готові. Коли досягнуть належного віку.
Обпечений поглянув на Робба.
— Скільки тобі років, хлопче?
— Чотирнадцять, — відповів Робб.
— Я вбив людину, коли мав дванадцять. І напевне ж не турнірним мечем.
Ар’я бачила, як Робба підкинуло, бо зачепили його гордість. Він обернувся до пана Родріка.
— Дозвольте мені! Я зможу його побити.
— То побий турнірним мечем, — відповів пан Родрік.
Джофрі здвигнув плечима.
— Приходь змагатися, як подорослішаєш, Старку. Дивися лише, не досидь до старості.
Ланістерівці зареготали. Робб вилаявся брудно й гучно, аж двором пішла луна. Вражена Ар’я прикрила рота долонею. Теон Грейджой схопив Робба за руку, не пускаючи до принца. Пан Родрік у розпачі рвав на собі баки.
Джофрі удавано позіхнув і мовив до молодшого брата:
— Ходімо, Томене. Погралися, та й годі. Залишимо дітям їхні забавки.
Ланістерівці розреготалися ще дужче, а Робб ще дужче залаявся. Пан Родрік побуряковів з люті під своїми баками. Теон тримав Робба, наче лещатами, доки принци та їхній супровід не відійшли на безпечну відстань.
Джон дивився, як вони йдуть геть, а Ар’я дивилася на Джона. Його обличчя зробилося спокійним, як ставок у серці божегаю. Нарешті він зліз із підвіконня.
— Кумедію скінчено, — мовив Джон, нахилився і почухав Привида за вухами. Білий вовк підвівся і потерся об нього. — Краще біжи до своєї кімнати, сестричечко. Септа Мордана вже напевне чекатиме на тебе. Що довше ховатимешся, то суворіша буде кара. От засадять шити на цілісіньку зиму, а як настане весна, знайдуть твоє мертве тіло з голкою у замерзлих пальцях.
Ар’я жарту не оцінила.
— Ненавиджу шиття! — гарячково вигукнула вона. — Так нечесно!
— Чесно взагалі не буває, — відповів Джон.
Він знову скуйовдив їй волосся і
