Битва королів - Джордж Мартін
І знагла сіпнувся ліворуч, врізавшись у борт. Дерево тріснуло, і сер Мандон Мур з вереском і сплеском зник з очей. А за мить кораблі знову зіткнулися з такою силою, що палуба, здалося, підстрибнула. А тоді хтось опустився навколішки над Тиріоном.
— Джеймі? — каркнув він, мало не вдавившись кров’ю, яка заливала рот. Хто ще може його врятувати, як не рідний брат?
— Не ворушіться, мілорде, ви дуже поранені.
«Хлоп’ячий голос, це якесь безглуздя»,— подумав Тиріон. Бо голос звучав як Подів.
Санса
Коли сер Лансель Ланістер сказав королеві, що битва програна, Серсі покрутила порожній винний келих у руках і мовила:
— Скажіть це моєму братові, сер.
Голос її був далекий, так наче новина її геть не цікавила.
— Ваш брат, швидше за все, загинув.
Сюрко сера Ланселя просякло кров’ю, яка цебеніла в нього з-під пахви. Коли він з’явився у залі, від його вигляду дехто з гостей не зміг стримати скрику.
— Здається, коли «міст» з кораблів розвалився, він саме був на ньому. Сер Мандон, швидше за все, теж загинув, і ніхто не може знайти Гончака. Чорт забирай, Серсі, навіщо ти звеліла забрати Джофрі назад у замок? Золоті плащі покидали списи й почали розбігатися сотнями. Коли побачили, що король іде геть, втратили всю відвагу. Ціле Чорноводдя було запруджене уламками кораблів, вогнем і трупами, але ми б утрималися, якби...
Повз нього протиснувся Озні Кетлблек.
— Зараз бій іде обабіч річки, ваш’світлосте. Може, деякі зі Станісових лордів уже воюють між собою, ніхто не знає напевне, там страшенна плутанина. Гончак пропав, ніхто не знає де, а сер Балон повернувся в місто. Узбережжя у ворожих руках. Вони знову таранять Королівську браму, і сер Лансель має рацію: ваші люди тікають з мурів, убиваючи власних офіцерів. Під Залізною і Божою брамами зібралися натовпи, які мріють вирватися на волю, а Блошине Дно перетворилося на п’яний заколот.
«Боги праведні,— подумала Санса,— ось воно: Джофрі вже, можна сказати, втратив голову, і я теж». Вона пошукала очима сера Іліна, та його ніде не було видно. «Але я відчуваю його присутність. Він десь поряд, від нього не втекти, він отримає мою голову».
На диво спокійна королева обернулася до його брата Осфрида.
— Підніміть міст і замкніть двері на засуви. Ніхто не вийде з Мейгорової тверджі й не увійде до неї без мого дозволу.
— А як же жінки, які пішли молитися?
— Вони самі вирішили зостатися без мого захисту. Нехай моляться — може, їх захистять боги. Де мій син?
— У замковій прибрамній. Хотів командувати арбалетниками. Під мурами галасує юрба: половина з них — золоті плащі, що прийшли з ним з-під Брудної брами.
— Негайно приведіть його в Мейгорову тверджу.
— Ні! — Лансель так розсердився, що забув стишити голос. До нього почали обертатися голови, та він усе одно кричав: — Буде знов те саме, що на Брудній брамі. Хай лишається там, де є, він — король...
— Він — мій син,— звелася на ноги Серсі Ланістер.— Ти теж начебто Ланістер, кузене, то доведи це. Осфриде, а ти чого стоїш? «Негайно» означає сьогодні!
Осфрид Кетлблек поквапився з зали, а з ним і його брат. Чимало з гостей теж побігли геть. Одні жінки плакали, інші молилися. А хтось просто лишився за столом і попросив ще вина.
— Серсі,— благав сер Лансель,— якщо ми втратимо замок, Джофрі все одно загине, сама знаєш. Нехай лишається, я його триматиму біля себе, присягаюся...
— Забирайся з дороги,— Серсі ляснула його долонею просто по рані. Сер Лансель скрикнув од болю й мало не знепритомнів, а королева вилетіла з кімнати. На Сансу вона й погляду не кинула. «Вона про мене забула. Сер Ілін уб’є мене, а вона про це й не подумає».
— О боги,— тужила якась старенька,— ми зазнали поразки, битва програна, королева тікає.
Плакали діти. «Вони відчувають страх». Санса збагнула, що сидить на помості сама. Що їй робити — лишитися тут чи бігти за королевою і вимолювати собі життя?
Вона й не зрозуміла, чому звелася на ноги.
— Не бійтеся,— голосно мовила вона.— Королева підняла міст. Це найбезпечніше місце в усьому місті. Тут товсті мури, рів, частокіл...
— Що сталося? — вимогливо запитала жінка, яку Санса трохи знала: дружина маломожного лорда.— Що їй сказав Озні? Король поранений, місто впало?
— Розкажіть! — крикнув хтось інший. Якась жінка питала про свого батька, інша — про свого сина.
Санса піднесла руки, закликаючи всіх до тиші.
— Джофрі повернувся в замок. Він не поранений. Вони досі б’ються, це все, що я знаю, і б’ються хоробро. Королева скоро повернеться,— збрехала вона, бо це мало трохи заспокоїти людей. Тут вона помітила під балконом блазнів.— Сновидо, посміши нас.
Сновида зробив «колесо» та приземлився на столі. Підхопивши чотири винні кубки, він почав жонглювати. Раз по раз один з кубків падав, поціляючи блазня по голові. Над залою пролетіло кілька нервових смішків. Санса підійшла до сера Ланселя й опустилася навколішки. Рана, в яку вдарила королева, знову кривавилася.
— Божевілля,— видихнув він.— Боги, Куць мав рацію, мав рацію...
— Допоможіть йому,— звеліла Санса двом слугам. Один просто глянув на неї — і втік разом з карафою. Інші слуги теж вибігали з кімнати, і нічого вона вдіяти не могла. Разом з другим слугою Санса підвела пораненого лицаря на ноги.— Відведіть його до мейстра Френкена.
Лансель був одним з них, але Санса не могла зичити йому смерті. «Я м’яка й дурна, як Джофрі й каже. Я б його вбити мала, а не допомагати йому».
Смолоскипи почали тьмяніти, а два взагалі перегоріли. Та ніхто й не думав їх замінити. Серсі так і не повернулася. Поки всі очі були звернені до іншого блазня, сер Донтос піднявся на поміст.
— Повертайся до себе в спальню, люба Джонкіл,— прошепотів він.— Замкнися зсередини, там ти будеш у безпеці. Коли битва скінчиться, я по тебе прийду.
«Хтось-таки по мене прийде,— подумала Санса,— тільки будете це ви чи
