Битва королів - Джордж Мартін
Тиріон понукав коня через таран. Ворог тікав. Тиріон крутив головою праворуч і ліворуч, але ніде не видно було і знаку Подрика Пейна. Біля щоки дзенькнула стріла, буквально на дюйм промахнувшись і не поціливши в проріз для очей. Раптовий напад переляку мало не скинув карлика з коня. «Якщо я тут сидітиму, як пеньок, можу собі ще й мішень на кірасі намалювати».
Приостроживши коня, Тиріон рушив уперед, переїжджаючи розкидані трупи й обминаючи їх. Униз за течією Чорноводий Бурчак цілком перекрили остови охоплених полум’ям галер. На поверхні води й досі плавали латки дикополум’я, вистрілюючи в небо височенними зеленими язиками. Біля тарана вояки розбіглися, але Тиріон бачив, що бій по всьому узбережжю ще триває. Швидше за все, це люди Балона Свона або Ланселя намагаються відкинути назад у воду ворога, який доплив на берега зі згорілих кораблів.
— Ідемо до Брудної брами,— скомандував Тиріон.
— До Брудної брами! — гаркнув сер Мандон Мур — і вони рушили далі.
— Королівський Причал! — нестройно гукали Тиріонові солдати.— Недоросток! Недоросток!
Цікаво, думав Тиріон, і хто їх підучив? Крізь крицю й підбивку шолома до нього долинули болісні крики, голодний тріск полум’я, тремтливі співи бойових ріжків, пронизлива мідь сурем. Кругом палав вогонь. «Боги праведні, не дивно, що Гончак так перестрашився. Він вогню боїться!»
Над Чорноводдям залунав тріск і хрускіт: каменюка завбільшки з коня приземлилася рівно на середину галери. «Наша чи ні?» У клубах диму сказати це було неможливо. Клин давно розпався, і тепер кожен з Тиріонових вояків вів свій маленький бій. «Слід було вернутися назад»,— думав Тиріон, і далі їдучи вперед.
Топір важко лежав у кулаці. За Тиріоном і досі трималася жменька солдатів; решта полягли або розбіглися. З огиром довелося боротися, щоб спрямувати його на схід. Великому дестрієру вогонь подобався не більше, ніж Сандору Клігану, от тільки коня легше приборкати.
З ріки виповзали вояки — обгорілі й закривавлені, відпльовуючись від води; хтось дибав уперед, але більшість тут-таки й помирали. Тиріон спрямував свій загін до них, щоб подарувати тим, хто ще тримався на ногах, легшу та швидшу смерть. Війна зменшилася до розмірів прорізу в шоломі. Від Тиріона тікали лицарі, вдвічі більші за нього, а хто не тікав, помирав. Крізь отвір вони всі здавалися маленькими й наляканими.
— Ланістер! — кричав Тиріон, рубаючи. Рука вже була червона по лікоть, вона зблискувала у світлі, що відбивалося від води. Коли кінь його знову став дибки, Тиріон підкинув топір до зірок і потрусив ним, і у відповідь залунало «Недоросток! Недоросток!». Тиріон почувався сп’янілим.
«Гарячка бою». Не думав він, що й сам колись її спізнає, хоча Джеймі частенько про неї розповідав. Коли час, здається, розмивається, вповільнюється і навіть зупиняється, коли минуле й майбутнє зникають і лишається тільки мить, коли щезає страх, щезають думки, навіть тіло твоє щезає. «Тоді не відчуваєш ні ран, ні болю в спині від ваги обладунків, ні поту, що заливає очі. Ти нічого не відчуваєш, не думаєш, ти вже не ти; існує тільки бій, тільки ворог — один чоловік, другий, третій, і ти знаєш, що всі вони змучені й налякані, а от ти — ні; ти живий, а навколо тебе смерть, але ворожі мечі рухаються так повільно, що ти зі сміхом можеш серед них танцювати».
«Гарячка бою. Я недоросток, п’яний від крові та бійні, й нехай спробують мене вбити, якщо зможуть!»
І спробували. На нього їхав ще один списник. Тиріон, кружляючи навколо нього, відтяв спершу гостряк його списа, тоді долоню, тоді всю руку. Стрілець без лука кинувся на нього, виставивши стрілу, наче ніж. Дестрієр хвицнув чоловіка копитом у стегно, й той полетів на землю, а Тиріон реготнув. Проїжджаючи повз прапор, застромлений у землю, Тиріон махнув топором і розрубав держак надвоє. Нізвідки виїхав лицар, він рубав і рубав дворучним мечем по Тиріоновому щиту, поки хтось не засадив йому під пахву кинджал. Хтось із Тиріонових солдатів, певно. Він і не звернув уваги.
— Здаюся, сер,— гукнув звіддалік інший лицар.— Здаюся! Пане лицарю, я здаюся вам. Ось вам моя порука, ось, ось!
Лежачи в калюжі чорної води, чоловік простягав гофровану латну рукавицю на знак своєї покори. Тиріону довелося нахилитися, щоб узяти її. Саме в цю мить над головою вибухнув глечик дикополум’я, розкидаючи зелений вогонь. У наглому спалаху світла Тиріон побачив, що калюжа не чорна, а червона. А з латної рукавиці й досі стирчить лицарева рука. Тиріон відкинув її.
— Здаюся,— схлипував лицар безнадійно й безпомічно. Тиріон розвернувся й рушив геть.
Якийсь солдат, ухопивши його коня за вуздечку, з кинджалом кинувся йому в обличчя. Відбивши лезо вбік, Тиріон рубонув його топором ззаду по шиї. Вивільняючи топір, він краєм ока помітив щось біле. Тиріон розвернувся, гадаючи, що поряд з ним сер Ман-дон Мур, та це виявився інакший білий лицар. Сер Балон Свон був у таких самих обладунках, тільки на попоні коня билися чорний і білий лебеді його дому. «Заплямував лицар свою білосніжну чистоту»,— зринула в Тиріона безглузда думка. З ніг до голови сер Балон був забризканий кров’ю і вимащений кіптявою. Піднісши булаву, він вказав на ріку. Куля булави вся була в бризках мозку та шматочках кістки.
— Мілорде, погляньте!
Тиріон розвернув коня — подивитися на Чорноводдя. На глибині бігла чорна потужна течія, а от поверхня ріки перетворилася на вир крові й полум’я. Небо забарвилось у червоний, жовтогарячий і сліпучо-зелений кольори.
— Що там? — зронив Тиріон. А тоді побачив.
З розбитої галери, яка врізалась у пірс, виборсувалися закуті в крицю солдати. Як їх багато! Звідки їх стільки взялося? Мружачись від диму та світла, Тиріон перевів погляд на ріку. Там зіткнулося зо двадцять галер, а може, й більше: з’єднані абордажними линвами, насаджені одна одній на тарани, заплутані в павутинні такелажу. Між двох менших кораблів плавав догори дриґом величезний остов. Так, вони розбилися, але настільки близько одне від одного, що можна було легко перестрибнути з палуби на палубу й перетнути Чорноводий Бурчак.
Сотні сміливців Станіса Баратеона саме це зараз і робили. На очах у Тиріона якийсь дурний здоровань-лицар намагався на той бік
