Битва королів - Джордж Мартін
Скільки вона так просиділа, не відомо, але за деякий час почулося калатання дзвону з дальнього кінця міста. То був гортанний бронзовий гуркіт, що з кожним ударом лунав дедалі швидше. Санса саме міркувала, що могло б це означати, коли до першого дзвона долучився другий і третій, і їхні голоси линули над пагорбами й падолами, над вулицями й вежами — в усі куточки Королівського Причалу. Скинувши плащ, Санса підійшла до вікна.
На сході вже означився перший слабенький натяк на світанок, і заспівали дзвони Червоної фортеці, вливаючись у мелодійну ріку, що линула з сімох кришталевих веж Великого септу Бейлора. Санса пам’ятала: коли помер король Роберт, теж лунали дзвони, але сьогоднішній спів був зовсім інакший: не повільний скорботний похоронний дзвін, а радісний гуркіт. На вулицях кричали люди, і крики ці були явно вітальні.
Звістку їй приніс сер Донтос. Він важко переступив поріг відчинених дверей, пригорнув Сансу своїми ослаблими руками й закружляв по кімнаті, таке щось белькочучи, що Санса й слова не могла розібрати. Він був п’янючий, як Гончак перед тим, але це було щасливе сп’яніння. Коли Донтос нарешті відпустив її, у неї паморочилось у голові й не було чим дихати.
— Що таке? — вчепилася вона у стійку ліжка.— Що сталося? Кажіть!
— Все! Все! Все! Місто врятоване. Лорд Станіс загинув, лорд Станіс утік, нікому не відомо, нікому діла немає, його військо розбите, небезпека позаду. Порубане, розпорошене, а хтось, кажуть, і на другий бік перекинувся. Ох, ясні знамена! Знамена, Джонкіл, знамена! Вина немає? Слід відзначити цей день, так. Бо ти в безпеці, розумієш?
— Розкажіть мені, що сталося! — потрусила його Санса.
Засміявшись, сер Донтос почав стрибати з ноги на ногу й мало не впав.
— Вони з’явилися просто з попелу, поки горіла ріка. Станіс по шию в ріці, а вони заскочили його з тилу. Ох, знов побути лицарем, долучитися до такого! Подейкують, його вояки майже й не боролися. Деякі розбіглися, але більшість прихилили коліно й перейшли на другий бік, славлячи лорда Ренлі! І що мав подумати Станіс, коли почув це? Мені розповів Озні Кетлблек, а йому — сер Озмунд, але вже повернувся сер Балон, і його вояки кажуть те саме, і золоті плащі також. Ми врятовані, сонечко! Вони йшли рожевим гостинцем, а тоді берегом ріки, через ті ниви, що попалив Станіс, з-під їхніх чобіт пахкав попіл, фарбуючи обладунки в сірий колір, але знамена... о, знамена, мабуть, були ясні: золота ружа, і золотий лев, і всі решта — Марбрандове дерево, і Рованів герб, і мисливець Тарлі, і Редвинів виноград, і листочок леді Окгарт. Усі західняки, вся сила Небосаду й Кичери Кастерлі! Правий фланг на північному боці ріки вів сам лорд Тайвін, Рендил Тарлі командував центром, а Мейс Тайрел — лівим флангом, але битву вирішив передовий загін. Вони врізалися в Станіса, як спис врізається в гарбуз, і при цьому вили, наче демони в криці. І знаєш, хто вів передовий загін? Знаєш? Знаєш? Знаєш?
— Роб?
Марно на це й сподіватися, але...
— Лорд Ренлі! Лорд Ренлі в зелених обладунках, і полум’я відблискувало від його золотих оленячих рогів! Лорд Ренлі з довгим списом у руці! Кажуть, він сам убив сера Гіяра Моригена у двобої, а потім ще дюжину видатних лицарів. То був Ренлі, то був Ренлі, то був Ренлі! Ох! Знамена, люба Сансо! Ох! Знов побути лицарем!
Данерис
Вона саме снідала мисочкою холодного супу з креветок з хурмою, коли Іррі принесла картянську сукню — невагомий туалет з парчі кольору слонової кістки, оздоблений узорами з дрібненьких перлин.
— Забери,— сказала Дані.— Доки — не місце для жіночої вишуканості.
Якщо молочні вважають її такою вже дикункою, вона і вдягатиметься відповідно. Коли вона вийшла в стайню, то була вбрана у вицвілі штанці з пісочного шовку та плетені трав’яні сандалі. Під фарбованою дотрацькою безрукавкою вільно гуляли її груденята, а з паска, зробленого з бляшок, звисав ятаган. Джикі по-дотрацькому заплела їй косу й до кінчика прикріпила срібний дзвоник.
— Я не здобула ніяких перемог,— спробувала заперечити Дані своїй служниці, коли дзвоник стиха заспівав.
Але Джикі була незгодна.
— Ви спалили мейгі в їхньому Палаці праху й відправили їхні душі до пекла.
«То була Дрогонова перемога, а не моя»,— хотіла сказати Дані, але припнула язика. Якщо в неї у волоссі з’явиться кілька дзвіночків, дотраки більше її цінуватимуть. Вона видзвонювала, сідаючи верхи на свою сріблясту кобилу, але цього наче не помітили ні сер Джора, ні її кровні вершники. Чатувати людей і драконів за її відсутності вона обрала Рахаро. А Джого з Аго поїдуть з нею на набережну.
Лишивши позаду мармурові палаци й запашні сади, вони рушили через бідніші райони міста, де скромні цегляні будинки виходили на вулицю сліпими безвіконними стінами. Тут було менше коней і верблюдів, не траплялося і паланкінів, зате на вулицях мурашилося від дітей, жебраків і худоребрих собак пісочного кольору. В арочних дверях стояли білошкірі люди в запорошених лляних спідницях, проводжаючи проїжджих поглядом. «Вони знають, хто я, і я їм не подобаюся». Дані бачила це з того, як вони дивилися на неї.
Сер Джора б радше запхав її в паланкін, надійно заховавши за шовковими завісками, але вона відмовилася. Задовго вона лежала на атласних подушках, дозволяючи волам возити її туди-сюди. Коли вона їде верхи, то принаймні відчуває, що кудись прямує.
Не з власної волі вона обрала набережну. Просто Дані знову тікала. Схоже, ціле її життя — одна довга втеча, яка почалася ще в материному лоні й так ніколи не закінчилася. Скільки разів вони з Вісерисом щезали глупої ночі, на один крок попереду Узурпаторових найманців? Але тут така справа: або втеча, або смерть. Заро дізнався, що Піят Прі збирає вцілілих ворожбитів, щоб зурочити її.
Коли він це розповів, Дані розсміялася. «Хіба не ти мені казав, що ворожбити — як старі вояки, які марнославно вихваляються забутими звитягами та втраченою майстерністю?»
Заро мав стурбований вигляд. «Тоді
