Битва королів - Джордж Мартін
— Куць сказав...
— Ти слухай, що кажу я,— Серсі звузила очі.— Твій брат зробить, як велено, бо сам поведе наступну вилазку, а ви — разом з ним.
Коли столи прибрали, чимало гостей попросило дозволу піти в септ. Серсі люб’язно їх відпустила. Серед утікачів була і леді Танда з доньками. Для тих же, хто лишився, привели співця, який наповнив залу солодкою музикою арфи. Він співав про Джонкіл і Флоріяна, про королевича Еймона Лицаря-Дракона і його кохання до братової дружини-королеви, про десять тисяч кораблів Наймірії. Гарні були пісні, тільки страшенно сумні. Дехто з жінок розплакався, і Санса теж відчувала, що очі в неї на мокрому місці.
— Дуже добре, дорогенька,— нахилилася до неї ближче королева,— попрактикуйся. Поплачеш потім перед королем Станісом.
— Ваша світлосте? — нервово сіпнулася Санса.
— Ой, тільки не треба цих твоїх порожніх люб’язностей! Либонь, справи вже геть безнадійні, якщо карлику доводиться очолювати військо, тож можеш уже скидати маску. Я все знаю про твою зраду в богопралісі.
— В богопралісі?
«Не дивися на сера Донтоса, не дивився, не дивися,— звеліла собі Санса.— Вона не знає, ніхто не знає, Донтос обіцяв, мій Флоріян ніколи не підведе мене».
— Я не зраджувала. Я ходжу в богопраліс молитися.
— За Станіса. Чи за свого брата, хіба не байдуже? Бо для чого ще шукати батькових богів? Ти молишся за нашу поразку. І як це ще назвати, як не зрадою?
— Я молюся за Джофрі,— нервово заперечила Санса.
— Чого б це? Бо він так мило з тобою обходиться? — королева перехопила карафу солодкої слив’янки у служниці, яка проходила повз, і наповнила Сансин келих.— Пий,— холодно наказала вона.— Може, це додасть тобі мужності бодай раз поглянути правді у вічі.
Санса піднесла келих до вуст і зробила ковток. Слив’янка була нудотно-солодка, але міцна.
— Не соромся,— сказала Серсі,— пий до дна, Сансо. Тобі наказує королева.
Мало не вдавившись, Санса спорожнила келих, заковтуючи густу солодку слив’янку, поки голова в неї не попливла.
— Ще? — поцікавилася Серсі.
— Ні. Будь ласка!
Королева мала невдоволений вигляд.
— Коли ти питала про сера Іліна, я тобі збрехала. Хочеш почути правду, Сансо? Хочеш знати, чому він усе-таки тут?
Санса не наважилася відповісти, та це й не мало значення. Королева, не чекаючи відповіді, жестом покликала когось. Санса й не бачила, коли сер Ілін повернувся в залу, та зненацька він безшумно, мов кіт, виступив з тіні позаду помосту. В руках він тримав оголений Лід. Санса пам’ятала, як батько завжди відмивав і очищав меча в богопралісі, коли стинав комусь голову, та сер Ілін був не такий вибагливий. На брижах криці засихала кров, з червоної вже стаючи брунатною.
— Розкажіть леді Сансі, навіщо ви тут, з нами,— сказала Серсі. Розтуливши рота, сер Ілін забелькотів. Його побите віспою обличчя лишалося безвиразним.
— Він тут заради нас, ось що він каже,— переклала королева.— Станіс може взяти місто та престол, але я не терпітиму його суду над собою. Тож не збираюся здавати йому нас живими.
— Нас?!
— Ти мене чула. Тож тобі ліпше ще раз помолитися, Сансо, за інший вислід бою. Запевняю тебе, від падіння дому Ланістерів Старкам радості не буде,— простягнувши руку, вона легенько відкинула волосся з Сансиної шиї.
Тиріон
Проріз у шоломі обмежував видимість, але, обернувши голову, Тиріон побачив три галери, що причалили на турнірному полі, й четверту, більшу, яка зупинилася посеред ріки, з катапульти стріляючи діжками запаленої смоли.
— Клин,— скомандував Тиріон, коли з бічної брами висипали вояки. Вони сформувались у клин, у центрі якого став сам Тиріон. Праворуч від нього зайняв місце сер Мандон Мур; на білій емалі його обладунків мерехтіло полум’я, а крізь проріз у шоломі блищали мертві очі. Їхав він на вороному коні в білій збруї, з білосніжним щитом королівського вартового на руці. Ліворуч Тиріон з подивом помітив Подрика Пейна з мечем у руці.— Ти ще замалий,— миттю сказав Тиріон.— Вертайся.
— Я — ваш зброєносець, мілорде.
Тиріон не мав часу на суперечки.
— Тоді за мною. І тримайся ближче,— він пришпорив коня.
Їхали уздовж високих мурів, коліно до коліна. На ратищі в руках сера Мандона майорів малиновим і золотим штандарт Джофрі — олень і лев, які витанцьовували копито до лапи. Зі ступи перейшли на клус, об’їжджаючи круглу вежу. З мурів міста сипалися стріли, над головою літало каміння, сліпо ціляючи в землю й воду, в крицю й тіло. Попереду виросла Королівська брама й ворушка юрма солдатів, які боролися з величезним тараном — чорною дубовою стрілою з залізною головкою. Навколо них скупчилися лучники з кораблів, пускаючи стріли, коли на мурах прибрамної показувалися оборонці.
— Списи,— скомандував Тиріон. І перейшов на легкий галоп.
Земля була волога та слизька — і від мулу, і від крові. Тиріонів огир перечепився через мерця й посковзнувся, риючи копитами землю, і на мить Тиріону стало страшно, що його командування закінчиться ганебним падінням з сідла, ще він і до ворога не доїхав, та якось і йому, і коневі вдалося втримати рівновагу. Вояки біля брами оберталися, готуючись до зіткнення. Піднісши вгору топір, Тиріон гаркнув:
— За Королівський Причал!
Інші голоси підхопили його крик, і клин рушив — брязкіт криці й шурхіт шовку, тупіт копит і гострі клинки, поціловані вогнем.
В останню мить сер Мандон опустив вістря свого списа — і прошив штандартом Джофрі груди чолов’яги у шкірянці з заклепками, відірвавши його на мить від землі, поки не тріснуло ратище. Перед Тиріоном виріс лицар, на сюрко в якого лис визирав з віночка квітів. Першою думкою було «Флорент!», а от другою, майже водночас, «Без шолома!». Тиріон гепнув чоловіка в обличчя, вклавши в удар всю вагу топора, силу руки та швидкість коня, знісши ворогу половину голови. Від удару в нього аж плече затерпло. «От Шага б з мене посміявся»,— подумав він, не зупиняючись.
Об щит йому гримнувся спис. До Тиріона вчвал підлетів Под, дорогою рубаючи ворогів. Мов у тумані, Тиріон вловлював підбадьорливий галас із мурів. Таран рухнув у багно, миттєво забутий: з солдатів, що керували ним, хто повтікав, хто кинувся в бій. Тиріон збив з ніг лучника, від плеча до пахви рубонув списника, ковзнув топором по шолому з меч-рибою на
