Танок з драконами - Джордж Мартін

— Князь Рамзай має намір одрізати тобі вуста, коли це все минеться, — мовив Дамон, намащуючи батога засмальцьованою ганчіркою.

«Мої вуста були між ніг його пані дружини. Таку провину не можна пробачити.»

— Як скажете.

Лютон страшно зареготався.

— А йому і не свербить! То може, ти сам цього хочеш?

— Ходи геть, Смердюче, — буркнув Гицель. — Од тебе так тхне, що мене зараз знудить.

Інші зареготали, а Теон хутко забрався, поки вони не роздумалися. Надвір за ним його кати не підуть — принаймні, поки всередині є харч та питво, охочі жінки та гарячий вогонь. Виходячи з палати, він почув, як Абель співає «Квітнуть діви навесні».

Знадвору сніг сипав так рясно, що Теон і на три стопи попереду нічого не бачив. Раптом він опинився на самоті у білій пустелі; обабіч нього до грудей здіймалися стіни свіжого снігу. Піднявши голову, він відчув, як сніжинки цілують йому щоки холодними м’якими вустами. Позаду з трапезної лунала музика — якась тиха і сумна пісня. На хвилину його навіть охопило відчуття, схоже на мир та спокій.

Трохи далі він натрапив на чоловіка, що крокував назустріч; поли кобеняка з каптуром плескали на вітрі позаду. Зійшовшись лицем до лиця, вони на мить зустрілися очима, і чолов’яга поклав руку на руків’я кинджала.

— Теон Перевертень. Теон Убивця Родичів.

— Я не такий. Я ніколи… Я ж був залізняк!

— Ти був брехун та зрадник, і лишився ним. Чого це ти досі дихаєш і топчеш землю?

— Боги ще не скінчили свої справи зі мною, — відповів Теон, питаючи себе, чи не це і є вбивця, нічний блукач, котрий запхав Жовтому Пуцю його пуцьку до рота, а вояка Рогера Ризвеля зіпхнув з муру. Та на диво, страху він не відчував. Теон стягнув з лівиці рукавицю і додав: — Князь Рамзай теж не скінчив.

Чолов’яга подивився і зареготав.

— Ну то лишаю тебе на нього!

Теон блукав у снігу, доки руки та ноги не обліпив важкий тягар, а долоні й ступні геть не скрижаніли; тоді знову видерся на бойовий хід внутрішнього муру. Тут, за сто стоп од землі, дмухав вітерець, здіймав хмари білого пилу. Всі зубці були заповнені; Теонові довелося проламати снігову стінку, щоб визирнути між ними… і побачити, що крім рову, його очі не в сназі нічого роздивитися — навіть од зовнішнього муру лишилася тільки похмура тінь і кілька тьмяних вогників, що плавали над нею.

Світ зник, розтанув. Король-Берег, Водоплин, Пайк, Залізні острови, усе Семицарство — всі місця, які він знав, про які читав чи мріяв, пропали, розчинилися, лишивши по собі саму тільки Зимосіч, у якій йому судилося застрягти повік разом з привидами. Старими привидами з крипти і молодшими, створеними вже ним власноруч: Мікеном і Фарленом, Гиніром Бульбою, Аггаром, Гельмаром Похмурим, мірошничихою з Жолудянки, її двома юними синами і рештою. «Моїх рук справа. Мої привиди.» Усі вони були тут, і усі вони гнівалися. Він згадав крипту і зниклі з неї мечі.

Теон повернувся до власних покоїв і саме скидав вогкий одяг, коли його знайшов Сталевий Шкарбан Вальтон.

— Ану ходи зі мною, перевертню. Його вельможність бажає до тебе говорити.

Сухого і чистого одягу він не мав, тому нап’яв те саме вологе ганчір’я і пішов, куди сказали. Шкарбан привів його назад до великого кам’янця, у світлицю, що колись належала Едардові Старку. Князь Болтон був там не сам — поруч з ним сиділа пані Турстан, бліда та сувора; на киреї Рогера Ризвеля вкидалася в око пряжка у вигляді сталевої кінської голови; коло вогню стояв Аеніс Фрей, червоніючи щоками з морозу.

— Мені казали, ти блукаєш замком, — почав князь Болтон. — Вояки кажуть: тебе бачили у стайнях, у кухні, у куренях варти, на мурах. Тебе помічали коло руїн покинутих веж та палат, коло старого септу пані Кетлін. Ти входив до божегаю і виходив з нього. Хочеш заперечити?

— Ні, м’сьпане. — Теон ковтнув і промимрив половину слова, бо знав, що цим потішить князя Болтона. — Я не можу спати, то й блукаю.

Голову він звісив аж на груди, погляд втупив у старий сухий очерет, розкиданий підлогою. Так було розумніше — не дивитися його вельможності в очі.

— Я жив тут хлопчаком ще до війни. Був вихованцем Едарда Старка.

— Ти був заручником, — мовив Болтон.

— Так, м’сьпане. Заручником.

«Тут був мій дім. Не рідний, але найрідніший з усіх, що я мав.»

— Хтось убиває моїх людей.

— Так, м’сьпане.

— Але, гадаю, не ти? — Голос Болтона став ще тихіший. — Ти б не відплатив мені за добро такою прикрою зрадою?

— Ні, м’сьпане, тільки не я… я б ніколи… я… лише блукаю, та й годі.

Слово узяла пані Турстан.

— Ану зніми рукавиці.

Теон зиркнув угору.

— Благаю, ні. Я… я…

— Роби, що кажуть, — наполіг пан Аеніс. — Покажи свої руки.

Теон здер рукавиці й показав усім руки. Це не було так страшно, як стояти перед усіма голим, зовсім не так. На лівиці в нього лишилося три пальці, на правиці — чотири. З неї Рамзай відтяв лише мізинця, а з лівиці — вказівного та підмізинного.

— Це тобі Байстрюк зробив, — мовила пані Турстан, не питаючи.

— З ласки вельможної пані… я сам попрохав.

Рамзай завжди змушував його просити. «Рамзай завжди любив, щоб я благав.»

— Навіщо про таке прохати?

— Я… не мав потреби у зайвих пальцях…

— Чотирьох досить. — Пан Аеніс Фрей попестив пальцями тонку та ріденьку брунатну борідку, що витикалася з кволого підборіддя, наче пацючий хвіст. — На правиці він має чотири. Може втримати меча. Кинджала.

Пані Турстан засміялася.

— Ви, Фреї, усі такі недолугі? Подивіться на нього. Втримати кинджала? Та йому бракує сили втримати ложку. Невже ви справді думаєте, він би подолав оту огидну потвору Байстрюка і запхав йому мужність у горло?

— Всі вбиті були міцними чоловіками, — зауважив Рогер Ризвель, — і жодного не зарізали ножем. Перевертень не може бути нашим убивцею.

Бліді очі Руза Болтона увіп’ялися в Теона, мов білувальний ніж Гицля.

— Я схильний погодитися. Навіть попри брак сили, йому бракує ще й духу зрадити мого сина.

Рогер Ризвель забурчав невдоволено.

— Але якщо не він, то хто? Вочевидь, Станіс має свого чоловічка у стінах