Танок з драконами - Джордж Мартін

Дівчинці завжди було байдуже до власної вроди, навіть коли вона ще була дурненькою Ар’єю Старк. Лише батько казав їй, що вона гарненька. «Батько і ще інколи Джон Сніговій.» Мати наполягала, що дівчинка могла б стати гарненькою, якби вимила та зачесала волосся і подбала про одяг так, як дбала її сестра. Та для самої сестри, подружок сестри та решти замку вона завжди була Ар’єю-Конякою.

Відтоді всі вони померли, навіть Ар’я — всі, окрім зведеного брата Джона. Подеколи вона чула балачки про нього у шинках та бурдеях Тандитної Гавані. «Чорним Байстрюком Стіни» назвав його один чолов’яга. «Присягаюся, навіть Джон не впізнав би Бету-сліпицю.» Від думки їй чомусь стало сумно.

Одяг на ній являв із себе лахміття — вицвіле, розкошлане, але напрочуд тепле та чисте. Під ним вона ховала три ножі — один у чоботі, один у рукаві, один у піхвах на попереку. Загалом браавосці були люди привітні та незлі, схильні радше допомогти бідолашній сліпій дівчинці, ніж скоїти якесь зло. Але траплялася серед них і погань, що могла завважити її за легку здобич для ґвалту чи грабунку. Ножі призначалися саме їм, хоча сліпиці ще ані разу не довелося пустити їх у хід. Спорядження її довершували потріскана дерев’яна миска для милостині та очкур з конопляної мотузки.

Вона вирушила, коли Велет проревів захід сонця, порахувала сходинки від дверей храму, простукотіла ціпком до мосту, що переніс її через протоку до Острову Богів. Одяг липнув до тіла, на долонях осідала роса; сліпиця зрозуміла, що туман нині щільний — напевне, аж непроглядний. Вона вже знала, що тумани Браавосу чудернацько впливають на голоси, не лише на вигляд речей і людей. «Нині ввечері половина міста наполовину засліпне.»

Долаючи шлях повз храми, вона чула послушників віри у зоряну мудрість нагорі їхньої звіздарської вежі — там вони співали вечірнім зорям. У повітря здіймалося пасмо запашного диму, ваблячи дівчинку звивистою стежкою туди, де ззовні дому Господа Світла червоні жерці запалювали великі залізні жарівниці. Скоро вона навіть відчула жар у повітрі; віряни червоного Ра-Гльора тим часом здіймали голоси у молитві. «Бо ніч темна і повна жахіть» — лунав їхній псалом.

«Та не для мене.» Її ночі були омиті місячним сяйвом і наповнені піснями зграї, смаком червоного м’яса, одірваного з кістки, теплими знайомими пахощами її сірих родичів. Це лише вдень вона була сліпа та самотня.

Та навіть сліпою дівчинка не цуралася берегів і портів міста. Колись Китичка нишпорила корабельнями та провулками Тандитної Гавані, продаючи скойки та вустриці для Бруско. У лахмітті, з голеною головою та облудною бородавкою вона виглядала геть інакше, але задля безпеки все ж трималася щонайдалі від «Корабля», «Щасливого порту» та інших закладів, де Китичку добре знали.

Кожну корчму, харчівню та шинок вона впізнавала на запах. «Чорний човняр» пахкотів солоною водою. Заклад «У Пінто» тхнув кислим вином, смердючим сиром і самим Пінто, який ніколи не перевдягався і не мив волосся. У «Вітрильному майстрі» димливе повітря завжди було присмачено пахощами смаженого м’яса. «Дім семи лампад» курився храмовими пахощами, «Єдвабовий палац» огортала хмара парфумів юних дівчат, що мріяли стати куртизанами.

Кожен заклад, окрім пахощів, мав ще й власні голоси. «У Морогго» та в корчмі «У зеленого вугра» майже кожен вечір співали співці. У «Викинутому на берег» співали самі відвідувачі — п’яними голосами, півсотнею різних мов. «Туманний дім» завжди повнився човнярами зі зміїних човнів, що сперечалися про богів, куртизан і чи є нинішний дож дурнем, а чи розумакою. У «Єдвабовому палаці» було спокійніше — там на вухо стиха шепотіли милощі, шурхотіли шовкові сукні, хихотіли веселі дівчата.

Бета щовечора жебрала у новому місці. Дівчинка швидко втямила, що корчмарі та шинкарі терплять її присутність лише тоді, коли вона з’являється зрідка. Минулого вечора вона сиділа коло «Зеленого вугра», тому нині повернула з Кривавого Мосту праворуч, а не ліворуч, і пробралася до «У Пінто» на іншому кінці Тандитної Гавані, просто на межі Потоплого Міста. Хай який гучний та смердючий, під непраним одягом і брутальним ревищем Пінто ховав добре серце. Час від часу він дозволяв їй заходити досередини, до тепла, якщо заклад був не надто набитий людом, а інколи наливав кухоль пива і кидав щось пожувати, а за те напосідався зі своїми побрехеньками. Замолоду, якщо вірити Пінто на слово, він був найуславленіший пірат на Порогах, і тепер ніщо так не любив, як просторікувати про свої тодішні звитяги.

Нині ввечері дівчинці пощастило — харчівня стояла майже порожня, і їй вдалося зайняти тихий куток неподалік вогню. Та щойно вона влаштувалася зручненько, схрестивши ноги, як щось мазнуло їй по стегні.

— Знову ти? — запитала сліпиця, почухала котикові за вухом, а він застрибнув їй на коліна і замуркотів.

У Браавосі водилося безліч котів та кішок, і ніде більше, ніж у Пінто. Старий пірат вважав, що вони приносять щастя і захищають харчівню від гризунів.

— Ти ж пам’ятаєш мене, так? — прошепотіла дівчинка.

Котів не обдуриш наліпленими бородавками — вони добре пам’ятали, хто така Китичка з перетічок.

Вечір для сліпої дівчинки випадав непоганий. Пінто був у доброму гуморі, дав їй кухоль розведеного водою вина, клинець смердючого сиру і половину пирога з вугром.

— Пінто дуже добрий, — оголосив він і всівся розповідати байку, як колись захопив корабель прянищників. Дівчинка чула її вже з десяток разів.

Минали години, харчівня потроху наповнювалася людом. Скоро Пінто надто заклопотався, щоб приділяти їй час, зате кілька завсідників покидали їй чимало монет у миску для милостині. Більшість столиків зайняли незнайомці та чужоземці: ібенійці, що смерділи кров’ю та китовим лоєм, двійко бравів з запашною олією у волоссі, гладун з Лорату, що жалівся на закутки у закладі, надто тісні для його черева. Згодом з’явилося трійко лисенійців з «Добросердої» — побитої штормом галери, яка минулого вечора дошкандибала до Браавосу і була схоплена цього ранку вартою дожа.

Лисенійці обсіли столик, найближчий до вогню, і стиха перемовлялися за кухлями чорної смолистої оковитої — так безгучно, що ніхто б не розчув… якби цей «ніхто» не був нею. Вона ж розчула майже кожне слово. Час від часу дівчинці здавалося, що вона навіть їх бачить — крізь вузькі жовті очі кота, що муркотів у неї на колінах. Один жегляр був старий, інший — молодий, третьому бракувало вуха, та всі троє мали біляве волосся і світлу гладеньку шкіру; у жилах мешканців Лису ще й досі текла сильна кров старого