Танок з драконами - Джордж Мартін

«Поки ми його розважатимемо — так.»

— Ми надто коштовні, щоб нами розкидатися, — запевнив її Тиріон.

Спиною його ще стікала цівочка крові од останніх двох ударів батогом. «Коли наша вистава набридне… а вона набридне. Вона таки набридає.»

При запряженому мулом візку в супроводі двох вояків на них вже чекав наглядач нового господаря. Він мав довге вузьке обличчя і невеличку борідку, заплетену золотим дротом. Його цупке чорно-червоне волосся витикалося зі скронь у подобі двох пазуристих рук.

— Які ж ви гарненькі та миленькі створіннячка, — мовив він. — Аж нагадали мені моїх власних діток… яких, на жаль, вже немає на цьому світі. Я добре про вас дбатиму. Скажіть-но мені свої імена.

— Копка, — відповіла вона тихо та перелякано, ледь не пошепки.

«Тиріон з дому Ланістер, законний князь у Кастерлі-на-Скелі, ти, слинява почваро!»

— Йолло.

— Отже, відважний Йолло та розумниця Копка, відтепер ви є власністю вельможного та переможного Єззана зо’Каггаза, книжника та воїна, вельми шанованого серед Мудрих Хазяїв Юнкаю. Вважайте, що вам пощастило, бо Єззан є добрим та поблажливим господарем. Ставтеся до їхньої панської осяйності як до вашого нового батька.

«Я б залюбки» — подумав Тиріон, та мав розум стримати язика. Напевне, скоро доведеться показувати виставу новому хазяїнові, а сили терпіти ще один удар батога вже не лишилося.

— Ваш батечко найбільше у світі любить свої кохані створіннячка. Вас панькатимуть і пеститимуть, — казав тим часом наглядач. — А мене вважайте за няньку, що дбала про вас змалку. Всі мої дітки звуть мене няньом.

— Товар дев’яносто дев’ять! — вигукнув розпорядник торгів. — Воїн!

Дівчину продали дуже швидко і тепер відганяли до нового власника; зсудомленими руками вона притискала оберемок одягу до невеличких грудей з рожевими сосками. На її місце двійко работорговців уже тягли Джорага Мормонта. Лицар був майже голий, не рахуючи перепаски на стегнах, спину йому пошматували канчуками, напухле обличчя годі було впізнати. На зап’ястках і кісточках ніг його зв’язували кайдани. «Ти ба, сам скуштував тієї страви, яку подавав мені» — подумав Тиріон, та раптом усвідомив, що не здатен утішатися жалюгідним становищем лицаря-здорованя.

Навіть у залізах Мормонт виглядав небезпечним: кремезний бурмило з грубими м’язами на руках та широких раменах. Цупка чорна шерсть на грудях робила його схожим радше на звіра, ніж на людину. Обидва ока його чорніли ямами на химерно набряклому обличчі. На одній щоці виднілося тавро: гемонська личина.

Коли невільникарі ринули юрбою на «Селаесорі Кворан», пан Джораг зустрів їх з мечем у руках і стяв трьох, перш ніж його задавили числом. Його б там-таки і вколошкали приятелі загиблих, якби їм не заборонив капітан — добрячий боєць завжди коштував добрячого срібла. Відтак Мормонта прикували до весла, побили мало не до смерті, виморили голодом і затаврували гарячим залізом.

— Оцей величенький та міцний, — оголосив розпорядник. — Ще й гарячий, аж кипить. Має добре показати себе у бійцівській ямі. Хто мені дасть, скажімо, три сотні монет?

Три сотні не дав ніхто.

Мормонт і погляду не кинув на розмаїтий натовп; очі його витріщалися на віддалене місто ген за обложними лавами, на стародавні мури кольорової цегли. Тиріон читав той погляд, наче відкриту книжку: «так близько і так далеко». Неборака повернувся запізно — Даянерис Таргарієн була вже одружена, з реготом розказали їм охоронці при загорожах. За царя вона взяла собі меєринського работорговця старого родоводу та незліченного багатства. Коли по весіллі буде підписано мир, бійцівські ями Меєрину відкриються знову. Інші невільники казали, що охоронці брешуть, і Даянерис Таргарієн ніколи не укладе миру з невільникарями. «Мхиса» — так вони кликали її. Тиріонові хтось сказав, що це означає «матір». Скоро срібна цариця вийде зі свого міста, знищить юнкайців і розтрощить рабські кайдани, шепотіли невільники один до одного.

«А тоді спече нам лимонних тістечок, поцьомає болячки, і ті одразу зціляться» — подумав карлик. Він не йняв віри у чарівне спасіння ясними царями чи королями — хай би краще йому не заважали рятуватися самотуж. На крайній випадок грибів, запханих у чобіт, вистачить і йому, і Копці. А Хрум та Купка муситимуть самі дбати про себе.

Тим часом Няньо продовжував просторікувати про обов’язки нових іграшок свого господаря.

— Робіть те, що вам кажуть, не більше і не менше — то й житимете, як княжата, зо втіхою та розкошами, — обіцяв він. — Але переступіть хазяйську волю, і… проте ж ви ніколи так не вчините? Авжеж, мої маленькі гарнюні навіть не подумають про непокору.

Він простяг руку і вщипнув Копку за щоку.

— Ну нехай дві сотні! — оголосив розпорядник торгів. — Такий здоровило вартий утричі більше! Ой леле, який з нього вийде охоронець — жоден ворог не насмілиться вас займати!

— Ходімо, маленькі друзі, — мовив Няньо. — Я покажу вам вашу нову домівку. В Юнкаї ви мешкатимете у золотій піраміді дому Каггаз та обідатимете на срібних тарелях. Але тут ми живемо просто, у скромних вояцьких наметах.

— Хто дасть мені хоч сотню? — волав розпорядник.

Йому нарешті відповіли, та заявили лише п’ятдесят срібняків. Покупцем був худорлявий чолов’яга у шкіряному фартусі.

— І ще один! — вигукнула стара у темно-ліловому токарі.

Один з охоронців підняв Копку на задок гарби, запряженої мулом.

— Хто ця стара? — запитав його карлик.

— Заріна, — відповів чолов’яга. — Дешеві бійці має. М’ясо для переможці. Скоро твій друг каюк.

«Та не друг він мені» — подумав Тиріон Ланістер, а потім зненацька обернувся до наглядача і швидко промовив:

— Не можна віддавати його старій!

Няньо примружив на нього око.

— Що це я почув з твого рота?

Тиріон тицьнув пальцем.

— Оцей грає у нашій виставі. Про ведмедя та красну діву. Джораг — ведмідь, Копка — діва, я — хоробрий лицар, який її рятує. Я танцюю навколо і лупцюю його по яйцях. Дуже смішно.

Наглядач примружився на поміст.

— Він?

Тим часом ціна за Джорага Мормонта сягнула двох сотень срібняків.

— І один! — вигукнула стара у темно-ліловому токарі.

— Ваш ведмідь. Зрозуміло.

Няньо спритно ковзнув крізь натовп, зігнувся над велетенським жовтим юнкайцем у ношах, зашепотів йому на вухо. Хазяїн кивнув, струснувши підборіддями, тоді підняв віяло.

— Три сотні! — вигукнув він