Танок з драконами - Джордж Мартін
Несподівані жертви розбурхали сварки серед присяжного панства Руза Болтона просто у великій трапезній. Багатьом князям та лицарям вже уривався терпець.
— Скільки нам ще висиджувати на дупі, чекаючи на того клятого короля? — вимагав відповіді пан Гостін Фрей. — Цей Станіс, мо’, ніколи тут не з’явиться. То треба з’явитися до нього і дати бій там, де він є!
— Вийти з замку? — скреготнув однорукий Гарвуд Дужак. З голосу було зрозуміло, що він радше дасть відрубати собі й другу руку. — Попхатися наосліп у сніг?
— Щоб дати бій князеві Станісу, незле спершу його знайти, — зауважив Руз Ризвель. — Останнім часом ми надіслали чимало пластунів крізь Мисливську Браму, та жоден не повернувся.
Князь Виман Мандерлі ляпнув по своєму чималому череві.
— Біла Гавань не боїться виїхати з вами, пане Гостіне. Очольте нас, і мої лицарі радо вирушать слідом.
Пан Гостін обернувся до гладуна.
— Слідом? І устромлять мені списа в спину? Авжеж. Де мої родичі, Мандерлі? Ану кажіть правду. Де ваші гості, що повернули вам сина?
— Це ви кажіть правду: не сина, а його кістки. — Мандерлі наштрикнув на кинджал шматок шинки. — Пригадую їх, чого ж ні. Раегар, сутулий плечима, зате спритний на язик. Хоробрий пан Яред, такий швидкий та завзятий вихоплювати меча у чужому домі. Симонд-підглядач… усе монетами дзеленькав, шукав собі шептунів. Вони привезли додому Венделові кістки. А Виліса, цілого та здорового, повернув мені Тайвин Ланістер. Що обіцяв, те і зробив. Людиною слова був князь Тайвин, хай береже Седмиця його душу.
Князь Виман кинув м’ясо до рота, заплямкав, прожовуючи, витер вуста і додав:
— У дорозі на людину чигає безліч небезпек, добрий паночку. Я подарував вашим братам гостьові подарунки на прощання, коли ми виступали з Білої Гавані. Ми заприсяглися знову побачитися на весіллі. Наше відбуття засвідчило на власні очі безліч люду.
— Аж безліч, отакої? — глузливо скривився Аеніс Фрей. — Це ж хто? Ви самі та ваші посіпаки?
— На що це ви натякаєте, Фрею? — Князь на Білій Гавані витер рота рукавом. — Не подобаються мені ваші слова, пане мій. Хоч ріжте, не подобаються.
— Ну то ходи надвір, лантух сала, і ставай меч до меча! — гарикнув пан Гостін. — Там і поріжу, двічі не проситимеш!
Виман Мандерлі зареготав, але з півдесятка його лицарів миттю скочили на ноги. Гамувати їх тихим словом довелося Рогерові Ризвелю та Барбреї Турстан. Руз Болтон навіть не писнув… але Теон Грейджой помітив у його блідих очах те, чого не бачив ще ніколи — неспокій, ба навіть натяк на острах.
Тієї ж ночі нова стайня завалилася під вагою снігу, що сховав її геть усю. Загинуло двадцять шість коней та двоє стайнярів — кого забило дахом, а кого задавило снігом. Майже весь ранок у зовнішньому дворищі викопували тіла. Князь Болтон з’явився побіжно оглянути місце прикрої пригоди, тоді наказав завести всередину до палат решту коней — разом з прив’язаними у дворищі.
Не встигли вояки викопати трупи та дорізати напівмертвих тварин, як знайшовся ще один мрець. І цього разу відмахнутися падінням напідпитку зі стіни або ударом копита вже не виходило. Покійник був одним із Рамзаєвих улюбленців — опецькуватий, потворний, золотушний стражник на прізвисько Жовтий Пуць. Чи жовту він мав пуцьку, а чи ні — сказати було вже доволі важко, бо вбивця відрізав її та запхав убитому до рота з такою силою, що зламав три зуби. Коли куховари знайшли його біля кухні до шиї у снігу, і чолов’яга, і його пуцька були вже сині з холоду.
— Спаліть тіло, — наказав Руз Болтон, — і дивіться мені, не патякайте. Не хочу, щоб гуляли плітки.
Та плітки однак пішли гуляти. До полудня майже всі в Зимосічі вже почули новину одне від одного, і чимало — від самого Рамзая Болтона, до Байстрючат котрого належав Жовтий Пуць.
— Коли ми знайдемо того, хто це зробив, — обіцяв князь Рамзай, — я оббілую з нього шкіру, засмажу, щоб хрумтіла, і змушу з’їсти до останнього шматочка.
Розповсюдилася звістка, що за ім’я вбивці призначена нагорода — золотий дракон.
До сутінок у великій трапезній вже висів, наче хмара, могутній сморід. Коли під одним дахом купчиться кількасот коней, собак та людей, на підлозі розталий сніг змішується з болотом, собачим послідом та навіть людським лайном, у повітрі висять могутні пахощі вогкої псятини, вогкої вовни та вогких кінських ковдр — під таким дахом, звісно, спокою не знайдеш, а надто на переповнених людом лавах. Та принаймні тут подавали їжу. Кухарі розносили великі шмати свіжої конятини, аж чорні ззовні та криваво-червоні зсередини, зі смаженою цибулею та печеною ріпою… і цього разу кожен пересічний щитник чи стрілець їв незгірше панства та лицарства.
Для решток Теонових зубів конятина була надто жорсткою, надто непіддатливою. Спробувавши її жувати, він подарував собі стражденний біль; тоді розчавив плазом кинджала трохи ріпи з цибулею на м’яку кашу, порізав конятину дрібними шматочками, посмоктав кожен і виплюнув — щоб відчути смак та підживити себе кров’ю і салом. Але обгризти кістку він не міг і думати, тому кинув її собакам і дивився, як Сіра Джейна тягне здобич геть, вивертаючись од Сари та Вербиці, що хапали її за п’яти.
Князь Болтон наказав Абелеві грати, поки усі трапезують. Бард заспівав «Залізні списи», тоді «Зимову діву». Коли Барбрея Турстан попрохала чогось веселішого, він завів «Зняла королева черевичок, з голови корону зняв король» та «Ведмедя і красну діву». Фреївське вояцтво підхопило пісню, і навіть кілька північан загупали кулаками по столі з ревищем «Бурий, чорний, волохатий!…» Але галас налякав коней, співці хутко замовкли, а за ними згасла і музика.
Під держаком у стіні, де пускав дим смолоскип, скупчилися Байстрючата. Лютон і Гицель кидали кості. Хрипло тримав на колінах жінку, а в руці — її цицьку. Дамон Потанцюй-Мені змащував батога.
— Гей, Смердюче! — покликав він і постукав пужалном по литці, як мисливець, що прикликає собаку. — Щось ти знову засмердівся, Смердюче.
Теон не мав для нього іншої відповіді, ніж
