Танок з драконами - Джордж Мартін
Наступного ранку, коли лагідний чоловік запитав, які три речі вона знає нині, що не знала напередодні, вона була готова.
— Я знаю, чому дож наказав схопити «Добросерду». На ній везли рабів. Кількасот рабів — жінок та дітей, зв’язаних мотуззям у череві корабля.
Браавос заснували збіглі раби, і невільницька торгівля була тут заборонена.
— Я знаю, звідки взялися ці раби. То дичаки з Вестеросу, з місця під назвою Недоля. Це стара руїна, зурочена до того ж. — Стара Мамка розповідала їй казки про Недолю ще у Зимосічі, коли вона була Ар’єю Старк. — Після великої битви, у якій вбили Короля-за-Стіною, дичаки розбіглися, і одна лісова відьма сказала, що як піти до Недолі, то туди прибудуть кораблі й повезуть їх до теплих країв. Але кораблів з’явилося тільки два: лисенійські піратські галери «Добросерда» і «Слон», які відігнало туди бурею. Вони кинули котву коло Недолі, щоб полагодитися, побачили дичаків… але що тих було багато тисяч, то кораблі не мали місця для усіх, і капітани сказали, що заберуть лише жінок і дітей. Дичаки не мали що їсти і тому віддали своїх дружин та дітей на порятунок. Але щойно кораблі вийшли в море, як лисенійці загнали усіх униз і сплутали мотузками, маючи намір продати у Лисі. Та потім вони втрапили у інший шторм і розділилися. «Добросерду» так пошкодило, що капітан мусив зайти до тутешнього порту, але «Слон» дістався назад до Лису. Лисенійці в Пінто гадають, що він повернеться з новими кораблями. Кажуть, ціни на рабів зростають, а в Недолі ще є багато тисяч жінок і дітей.
— Це добре знати. Дві речі є. Чи маєш третю?
— Маю. Я знаю, що це ви били мене палицею.
Її ціпок майнув у повітрі, загилив старому по пальцях. Палиця лагідного чоловіка застукотіла підлогою. Жрець зіщулився і відсмикнув руку.
— І як же сліпа дівчинка таке взнала?
«Я вас бачила.»
— Я сказала вам три речі. А четверту казати не мушу.
Може, назавтра вона і розкаже йому про кота, який минулого вечора пішов за нею додому з закладу Пінто, ховався на кроквах і дивився згори. А може, і не розкаже. Старому можна мати таємниці — чому їй ні?
Того вечора Умма подала на вечерю крабів у солоній скоринці. Коли дівчинці поставили її кухля, вона зморщила носа і випила трьома довгими ковтками… аж раптом зойкнула і впустила кухоль на підлогу. Язик їй запалав вогнем; коли ж дівчинка спробувала випити ще кухоль вина, полум’я розповсюдилося униз горлом і вгору носом.
— Вино не допоможе. І вода лише роздмухає вогонь, — сказала жебрачка. — З’їж оце.
Їй у руку пхнули окраєць хліба. Дівчинка набила ним рота, пожувала, ковтнула. Окраєць допоміг. Другий допоміг ще.
На ранок, коли нічні вовки облишили її, а очі розплющилися, дівчинка побачила лойову свічку там, де напередодні ввечері панувала пітьма. Її хитливе полум’я танцювало і розгойдувалося туди-сюди, наче хвойда у «Щасливому порті». Ніколи доти дівчинка не бачила нічого прекраснішого.
Привид Зимосічі
Мерця знайшли попід внутрішнім муром; шию йому було зламано, а зі снігу, що поховав тіло за ніч, витикалася лише ліва нога. Якби його не викопали Рамзаєві собаки, покійник пролежав би там до весни. Коли Бен Кістяк витяг труп назовні, Сіра Джейна вже так обгризла мерцеві обличчя, що лише за пів-дня його нарешті упізнали — то був щитник сорока і чотирьох років, що пішов на північ з Рогером Ризвелем.
— П’яниця! — оголосив Ризвель. — Ручуся, сцяв з верхівки муру, послизнувся і впав.
Ніхто не став сперечатися. Але Теон Грейджой мимоволі спитав себе, з якого б це дива людина дерлася слизькими від снігу сходами на бойовий хід посеред глупої ночі лише затим, щоб посцяти з верхівки стіни.
Коли залога того ранку снідала черствим хлібом, підсмаженим на витопленому з сала смальці (сало з’їли пани та лицарі), на лавах не балакали майже ні про що, крім трупа.
— Станіс має друзів усередині замку, — почув Теон буркотіння одного з десятників.
То був старий служивий вояк Толгартів з трьома деревами на поношеному вапенроку. Саме змінили варту; з холоду заходили стражники, тупали чобітьми, струшували сніг зі штанів, чекали, поки подадуть обід: кров’янку з цибулею та теплим чорним хлібом з печі.
— Станіс? — зареготав один з вершників Руза Ризвеля. — Та Станіса вже снігом замело. Він або лежить трупом, або втік до Стіни, підібгавши замерзлого хвоста.
— А чи стоїть за сажінь від наших мурів зі стотисячним військом, — заперечив лучник з кольорами Кервинів. — Ми б однак їх у цю віхолу не розгледіли.
Нескінченний, невпинний, безжальний — сніг падав з неба вдень і вночі. Замети росли угору вздовж мурів, заповнювали проміжки між зубцями, білі ковдри вкривали кожен дах, намети тяжко обвисали під їхньою вагою. Від палати до палати протягли мотузки, щоб вояки не губилися, перетинаючи дворища.
Вартові скупчилися у башточках-вартівнях, де зігрівали скоцюблені руки над запаленими жарівницями, кинувши бойові ходи на догляд снігових чат, вибудуваних зброєносцями — ті щодня волею вітру та снігопаду ставали дедалі більші та химерніші на вигляд. Списи, затиснені у снігових кулаках, поросли рясними бородами гострих бурульок. Лютий мороз відкусив вухо навіть такій поважній особі, як Гостін Фрей, котрий часто вихвалявся, що йому байдуже до нікчемного сніжку та легенького вітерцю.
Найбільше потерпали коні у дворищі. Накинуті на них задля тепла ковдри просякали розталою водою і замерзали знову, якщо їх не міняли. Коли для зігріву коней запалювали багаття, вогонь робив більше шкоди, ніж добра. Бойові огирі та кобили лякалися полум’я, намагалися втекти, ранили себе та інших коней у спробах вирватися з конов’язей. Лише коні у стайні почувалися тепло та безпечно, але стайні були переповнені над усяку міру.
— Боги обернулися проти нас, — такі слова почули від старого князя Кляска у великій трапезній. — Їхній гнів упав на наші голови. Вітер, холодніший за крижане пекло, і сніги, яким не видно кінця. Нас проклято і зурочено.
— Це Станіса проклято, — заперечував йому хтось із Жахокрому. — Це ж він сидить там просто посеред снігопаду.
— Князеві Станісу, мо’, тепліше, ніж ми гадаємо, — припустив один легковажний компанієць. — Його чаклунка уміє прикликати вогонь. Мо’, її червоний бог узяв та й розтопив їм сніги.
Теонові одразу ж подумалося, що компанієць даремно верзе дурниці — надто гучно, ще й у
