Танок з драконами - Джордж Мартін

— Станіса любиш? Ну то ходи до нього, — сказав князь.

Дамон Потанцюй-Мені кілька разів хльоснув компанійця своїм довгим змащеним батогом. Відтак, поки Гицель і Жовтий Пуць закладалися, чи довго замерзатиме його кров, чолов’ягу за наказом Рамзая потягли до Бойової Брами.

Велика головна брама Зимосічі була зачинена і замкнена засувами, а до того ж така задушена льодом та снігом, що ґрати довелося б довго розкопувати та обколювати, перш ніж підняти. Майже те саме сталося і з Мисливською Брамою, хоча її останнім часом принаймні відчиняли, і льоду там наросло менше. Браму на королівський гостинець не відчиняли, і ланцюги перекидного мосту на ній геть скрижаніли. Залишалася Бойова Брама — невелика напівкругла потерна у внутрішньому мурі. Насправді вона і брамою не могла називатися — міст, перекинутий від неї через замерзлий рів, не вів до жодних воріт у зовнішньому мурі навпроти. З Бойової Брами стражники потрапляли на бойові ходи зовнішніх стін, але не до світу за ними.

Скривавленого компанійця перетягли через міст і нагору сходами на мур під гучні лайки та заперечення. Там Гицель і Кислий Алин вхопили його за руки та ноги і викинули на землю, що лежала за дванадцять сажнів унизу. Снігу намело стільки, що він проковтнув вояка з головою… але лучники на стінах згодом божилися, що бачили, як він тягнув крізь сніг зламану ногу, а один навіть надіслав йому стрілу нижче спини.

— Здохне, ще й години не мине, — махнув рукою Рамзай.

— А чи смоктатиме пуцьку Станісові, ще й сонце не зайде, — докинув Хвойдоріз Умбер.

— Хай подбає, щоб не відвалилася! — зареготав Рікард Ризвель. — Бо в них на тому морозі з пуцьок, мабуть, бурульки поробилися!

— Князь Станіс загубився у крижаних віхолах, — мовила пані Турстан. — Він за багато верст звідси, мертвий або при смерті. Хай зима робить свою справу. Ще кілька днів — і його разом з військом буде поховано.

«А хіба нас — ні?» — подумав Теон, дивуючись з її легковажності. Пані Барбрея уродилася на півночі й мала б знати, що тут до чого. Адже старі боги могли її чути.

На вечерю подали горохову кашу з учорашнім хлібом. Серед простого вояцтва почалося буркотіння — вище солі панство та лицарство частувалося шинкою.

Теон сидів зігнутий над дерев’яною мискою і виїдав рештки каші, аж тут легкий дотик до плеча змусив його впустити ложку.

— Не чіпай мене! — писнув він, вигинаючись, щоб підхопити з підлоги ложку, перш ніж до неї допадеться одна з Рамзаєвих дівчаток. — Не смій мене торкатися!

Вона всілася поруч з ним — занадто близько, як на нього. То була інша з Абелевих праль: зовсім юна, п’ятнадцяти чи шістнадцяти років, з шапкою розкошланого білявого волосся, яке б не завадило добряче помити, і пухкими вустами, які б не завадило добряче поцілувати.

— Деяким дівчатам кортить гарненько торкнутися, що поробиш, — відповіла вона, легенько посміхаючись. — Мене, з ласки вельможного пана, звуть Голкою.

«Кажеш, Голка? Гола-голісінька?» — мимохіть подумав він. Дівчина здалася йому нічогенькою. Колись він би засміявся і притягнув її собі на коліна. Але ті дні давно минули.

— Чого тобі треба?

— Побачити крипти. Де вони знаходяться, мосьпане? Ви мені покажете? — Голка заходилася гратися з кучериком волосся, накручуючи на маленький пальчик. — Кажуть, вони такі темні, глибокі… там так добре торкатися одне одного… просто на очах мертвих королів…

— Тебе Абель прислав?

— Може, й так. А мо’, я сама себе прислала. Та коли хочете Абеля, я його приведу. Він заспіває мосьпанові солодкої пісні.

Кожне її слово переконувало Теона, що він має справу з якоюсь змовою. Але чиєю? І яка її мета? Чого Абелеві треба від нього? Якого дідька замислив пересічний співець, бандур з лютнею та нещирою посмішкою? «Він хоче знати, як я захопив замок, але не на те, щоб скласти пісню, — раптом прийшла до нього відповідь. — Він хоче знати, як ми увійшли, щоб звідси вийти.» Князь Болтон сповив Зимосіч, наче дитину в пелюшки — жоден не міг вибратися з замку чи з’явитися до нього без княжого дозволу. «А співець зі своїми пралями хоче утекти.» Винуватити його Теон не міг, та все ж відповів:

— Не хочу я ані Абеля, ані тебе, ані твоїх сестер. Дай мені спокій та йди собі.

Знадвору вихорами витанцьовував сніг. Теон прошкандибав до муру, так-сяк дістався уздовж нього Бойової Брами. Двійко вартових здалися б йому двійком сніговиків Малого Вальдера, якби не білі хмарки подиху.

— Хочу походити мурами, — сказав він їм. Власний його подих замерзав у повітрі.

— Там холодно, як у дідька, — попередив один.

— Тут теж холодно, як у дідька, — додав другий. — Але ти, перевертню, ходи, якщо твоя ласка.

І майнув йому рукою крізь браму.

Сходинки були затоптані снігом, слизькі, зрадливі у пітьмі. Коли він нарешті дістався бойового ходу, то вже швидко розшукав місце, де викинули компанійця. Там він розгріб стіну свіжого снігу, що заповнив проміжок між зубцями, і витикнувся уперед з муру. «Можна стрибнути, — подумав він. — Він вижив, чому я не зумію?» Можна стрибнути, а тоді… А тоді що? Зламати ногу і здохнути під снігом? Повільно відповзати, крижаніючи на смерть?

Ні, то був божевільний задум. Рамзай вистежить його своїми дівчатками. Руда Джейна, Джеза, Гелісента розірвуть його на шматки, якщо буде божа ласка. А якщо ні, Рамзай візьме його живим.

— Мушу пам’ятати своє ім’я, — прошепотів він.

Наступного ранку сивочолого зброєносця, що служив панові Аенісу Фрею, знайшли голим та мертвим од холоду на старому замковому цвинтарі. Обличчя його вкрила паморозь; здавалося, чолов’яга нап’яв якусь білу личину. Пан Аеніс вирішив, що той забагато випив і загубився у хурделиці. Та ніхто не пояснив, з якого дива він зняв з себе одяг, виходячи надвір. «П’яниця, то і п’яниця, — подумав Теон. — У вині тоне багато підозр.»

А тоді, ще й день не добіг кінця, у стайні знайшовся служивий арбалетник Кремінців з розтрощеним черепом. Князь Рамзай оголосив, що його забив кінь. «Кінь, що вмів тримати замашного кийка» — подумав Теон.

Низка подій видавалася йому болісно знайомою — наче гидка блазенська вистава, яку він бачив раніше,