Танок з драконами - Джордж Мартін

— Хто там? — спитала вона.

— Ніхто, — відповів низький, шорсткий, холодний голос.

Почувся рух. Вона ступила убік, ухопила ціпка, підкинула його вгору захистити обличчя. Дерево клацнуло на дереві; сила удару трохи не вибила їй ціпок з руки, та вона втрималася, рубонула у відповідь… і розсікла порожнє повітря там, де мав бути він.

— Не тут, — сказав голос. — Невже ти сліпа?

Вона не відповіла, щоб не глушити балачками те, що могла почути з його рухів. А рухи будуть, це вона знала напевне. «Ліворуч чи праворуч?» Вона стрибнула ліворуч, сікнула праворуч, та нікуди не влучила. У відповідь по стегнах ззаду прилетів різкий дошкульний удар.

— Ще й глуха?

Вона обернулася, тримаючи ціпка у лівиці, вихором закрутила зброю, знову нікуди не влучила. Ліворуч почувся сміх. Вона рубонула праворуч. І цього разу поцілила. Її ціпок відкинув його палицю, рука відчула силу зіткнення.

— Добре, — мовив голос.

Дівчинка-сліпиця не знала, кому він належить. «Напевне, одному з послушників» — вирішила вона. Самого голосу вона не впізнала, та хіба здивувався би хтось, що слуги Багатоликого Бога уміють міняти голоси легше, ніж обличчя? Окрім неї, Дім Чорного та Білого був домівкою для двох служників, трьох послушників, куховарки Умми та двох жерців, яких вона кликала «жебрачкою» і «лагідним старим». З’являлися та зникали також інші, ще й час від часу потаємними шляхами, але вони тут не жили. Її задирака міг виявитися будь-ким з мешканців храму.

Дівчинка кинулася убік, вимахуючи ціпком, почула щось позаду, крутнулася туди, рубаючи повітря. І раптом її власна палиця опинилася в неї між ніг, заплутала їх, заклинила, не дозволила крутитися далі, дряпаючи литки. Дівчинка запнулася і впала на одне коліно так тяжко, що вкусила язика.

І там спинилася, не рухаючи ані пальцем. «Застигла, мов камінь. Де ж він?» Раптом він засміявся позаду, боляче хльоснув по вусі, а тоді додав ще й по кісточках пальців, поки вона намагалася зіп’ястися на ноги. Її ціпок упав і заторохтів на каменях, а сама вона засичала з люті.

— Ну ж бо! Підніми. Сьогодні я тебе більше не битиму.

— А наче побили! Ніхто мене не побив.

Дівчинка поповзла на чотирьох, знайшла свого ціпка, підстрибнула на рівні, вкрита брудом і синцями. Підвал стояв тихий, без руху та шурхоту. Старий зник. А чи справді? Може, стояв просто позаду? Цього вона знати не могла. «Дослухайся до його подиху» — сказала вона собі, та подиху не почула. Почекавши ще хвильку, дівчинка відклала ціпка і повернулася до праці. «Якби я мала очі, то роз’юшила б йому мармизу.» Одного дня лагідний старий поверне їй очі, і тоді вона усім покаже.

Труп старої вже вистиг, тіло загиблого брава потроху ціпеніло. Дівчинка вже до такого звикла — майже щодня вона більше часу перебувала серед мертвих, ніж серед живих. Щоправда, вона сумувала за друзями, яких мала, коли була Китичкою з перетічок: старим Бруско з хворою спиною, його доньками Талеєю та Бреєю, мартоплясами з «Корабля», Мерійкою та її повіями у «Щасливому порті», рештою шахраїв, крутіїв та припортових негідників. А найбільше вона сумувала за самою Китичкою — більше навіть, ніж за власними очима. Їй більше подобалося бути кицькою на прізвисько Китичка, ніж Солькою, Куріпкою, Куною чи Аріком. «Та я сама вбила Китичку, коли вколошкала того співця.» Лагідний старий сказав, що очі в неї однак би забрали — задля того, щоб навчити користуватися іншими відчуттями… але ж не на півроку. Сліпі послушники часто стрічалися у Домі Чорного та Білого, але таких юних майже не було. Проте дівчинка не жалкувала — Дареон був утікачем з Нічної Варти і заслужив смерть.

Саме так вона і сказала лагідному старому.

— Хіба ти бог — вирішувати, кому жити, а кому померти? — запитав він. — Ми віддаємо дарунок тим, кого позначив Багатоликий, після молитви та жертов. Саме так велося здавна, від самого початку. Я розповідав тобі про заснування нашого братства, про те, як перші з нас відповідали на молитви рабів, які благали смерті. Наприпочатку дарунок діставався лише тим, хто сам прагнув смерті… але одного дня перший з нас почув молитву раба не про його власну смерть, а про смерть господаря. Щира та гаряча була його жага, і ладен був він оддати геть усе, що мав, аби лише молитву його почули та справдили. І здалося тоді нашому першому братові, що жертва того прохача буде люба і вгодна Багатоликому, і тієї ночі справдив він його благання. А тоді пішов до раба і сказав: «Ти ладен був віддати усе за смерть тієї людини, але раб не має нічого, крім власного життя. Саме його бог хоче від тебе. І тепер решту днів своїх на землі ти служитимеш йому.» І від тієї хвилини нас стало двоє.

Його руки зімкнулися на її плечі під пахвою, лагідно, але міцно.

— На кожного чекає смерть. Ми — лише її приладдя, але не сама смерть. Коли ти вбила співця, то прийняла на себе божу владу. Але ж ми лише забираємо життя в людини, проте ніколи не сміємо судити її. Ти розумієш мене?

«Ні» — подумала дівчинка.

— Так, — відповіла вона.

— Ти брешеш. І саме тому маєш нині блукати у пітьмі, доки не побачиш шлях. Якщо, звісно, ти не хочеш нас залишити. Лише попрохай, і знову матимеш свої очі.

«Ні» — подумала дівчинка.

— Ні, — відповіла вона.

Того вечора, після вечері та короткої гри у брехню, сліпиця зав’язала голову ганчіркою, щоб сховати свої непотрібні очі, знайшла миску для милостині та попрохала жебрачку допомогти їй вдягти обличчя Бети. Коли в дівчинки забрали очі, жебрачка поголила їй голову, назвавши це «мартоплясовою зачіскою», бо й справді чимало мартоплясів робили так, щоб їм краще пасували перуки. Жебракам голена голова теж ставала у пригоді — нею менше бігало бліх та вошей. Проте самої лише перуки було не досить.

— Можу вкрити тебе мокрими болячками, — мовила жебрачка, — але тоді корчмарі та шинкарі виганятимуть тебе ще з порога.

І натомість зробила їй рубці від віспи та облудну бородавку на одній щоці, з якої витикалися темні волосини.

— Вона бридка? — спитала дівчинка-сліпиця.

— Авжеж вроди не додає.

— То й