Гра престолів - Джордж Мартін

— Тепер слухатимешся, чи наказати покарати тебе ще?

Сансине вухо заніміло. Вона торкнулася його і побачила на кінчиках пальців червону вологу.

— Я… що… як накажете, пане.

— Ваша милість, — виправив Джофрі. — Я перевірю, щоб ти з’явилася при дворі.

Він обернувся і пішов геть.

Пан Мерин та пан Арис вийшли слідом, але Сандор Клеган затримався, щоб рвучко поставити її на ноги.

— Не муч себе дарма, дівчинко, і дай королю те, що він хоче.

— А що… що він хоче? Прошу, скажіть мені.

— Він хоче, щоб ти всміхалася і гарно пахкотіла, як його чарівна наречена, — проскрипів Хорт. — Хоче, щоб ти щебетала гарненьких слів, яких тебе вчила септа. Хоче, щоб ти його кохала… і боялася.

Коли він пішов, Санса опустилася на очерет і витріщалася на стіну, доки до опочивальні не ввійшли боязко дві покоївки.

— Будьте ласкаві, гарячої води для купелі, — мовила вона, — парфумів, а ще пудри, щоб сховати цього синця.

Правий бік обличчя розпух і почав скніти, але вона знала, що Джофрі не захоче бачити в її красі жодних вад.

Гаряча вода нагадала про Зимосіч, а згадка про дім додала їй сили. Вона не милася з дня страти батька, і зараз здригнулася, побачивши, як забруднилася вода. Покоївки зняли засохлу кров з обличчя, відтерли грязюку з тіла, вимили волосся і вичісували його доти, доки воно не зібралося знову густими брунатно-рудими кучерями. Санса не розмовляла з ними, тільки наказувала — то були не її служниці, а ланістерівські, не варті жодної довіри. Коли настав час вдягатися, вона обрала зелену шовкову сукню, в якій була на турнірі. Пригадала, який ґречний Джоф був до неї того вечора на учті. Може, він теж згадає той вечір і поводитиметься з нею ласкавіше.

Чекаючи, вона випила склянку вершків та відкусила трохи солодкого печива, щоб заспокоїти шлунок. Пан Мерин повернувся опівдні. Він одяг свого білого обладунка: полив’яну луску, викладену золотом, високого шолома з золотим сонцем на маківці, ринграфа, поножі, латні рукавиці та черевики з блискучої панцирної криці, важке вовняне корзно з пряжкою у подобі золотого лева. Заборола на шоломі не було, тому Санса добре бачила насуплене обличчя лицаря з мішками під очима, великим скривленим ротом, іржаво-рудим, побитим сивиною волоссям.

— Шановна панно, — мовив він, вклоняючись, наче то не він бив її до крові години зо три тому, — їхня милість наказали мені супроводити вас до престольної палати.

— А чи не наказали вони заразом і побити мене, якщо я відмовлюся піти?

— Ви відмовляєтеся піти, панно? — перепитав лицар без жодного виразу на обличчі. На синця, що лишився від його удару, він навіть не глянув.

Санса раптом зрозуміла, що він не плекає до неї ненависті. Втім, як і любові. Він взагалі нічого до неї не відчуває. Для нього вона… просто річ.

— Ні, — вимовила вона, підводячись на ноги.

Вона хотіла була розлютитися, зробити йому так боляче, як він їй, пригрозити, що коли стане королевою, то відправить його у вигнання, якщо він насмілиться ще колись накласти на неї руки… але згадала, що казав Хорт, і вимовила тільки:

— Я виконаю будь-який наказ його милості.

— Я так само виконую свій обов’язок, — відповів він.

— Так… але ви негідний лицар, пане Мерине.

Санса знала, що Сандор Клеган тільки посміявся б із цих слів. Хтось інший вибухнув би прокльонами та лайкою, наказав би замовкнути або навіть просив вибачення. Та пан Мерин Трант не зробив нічого. Він не зважав, та й годі.

На галереї нікого, крім Санси, не було. Вона стояла, схиливши голову, і намагалася втримати сльози, поки унизу на Залізному Престолі Джофрі чинив те, що вважав за правосуд. Дев’ять справ з кожних десяти видавалися йому нудними; такі він передавав на розсуд ради, а сам нетерпляче совався, поки пан Баеліш, великий маестер Пицель або королева Серсея виносили вирок. Втім, коли він сам бажав розсудити справу, то навіть королева-мати не могла похитнути його рішучість.

Поперед короля привели злодія, і Джофрі наказав панові Ілину відрубати тому руку просто у палаті. Двоє лицарів прийшли до двору з суперечкою про якусь землю, і король оголосив, що вони мають назавтра битися за неї на герці.

— До смерті, — вагомо додав він.

Якась жінка на колінах благала віддати їй голову чоловіка, страченого за зраду. За її словами, вона його кохала і бажала поховати, як належить.

— Якщо ти кохала зрадника, то й сама є зрадницею, — вирік Джофрі.

Двоє золотокирейників потягли її до підземелля.

Жабопикий князь Слинт сидів у кінці столу ради в чорному оксамитовому жупані та блискучій парчовій накидці й схвально кивав на кожний вирок короля. Санса витріщилася важким поглядом на його бридку мармизу, пригадуючи, як він кинув її батька перед паном Ілином, і зажадала зробити йому боляче, зажадала, щоб якийсь хоробрий звитяжець поставив його на коліна і відтяв голову. Але голос усередині прошепотів: «Немає на світі таких звитяжців». А ще вона згадала, як у цій самій палаті їй казав пан Петир: «Життя — то не пісня, люба панно. Колись ти сама зрозумієш на своє горе». «У житті завжди перемагають чудовиська» — мовила вона до себе і відразу почула голос Хорта, мов холодне скрипіння заліза по каменю: «Не муч себе дарма, дівчинко, і дай королю те, що він хоче».

Останньою розглядали справу огрядного пісняра з якогось шинку, що склав глузливу пісню про покійного короля Роберта. Джоф наказав принести цимбали, щоб пісняр заспівав її перед усім двором. Пісняр плакав і божився, що ніколи не заспіває ту пісню знову, та король наполягав. Пісня виявилася доволі смішна — про те, як король боровся зі свинею. Санса розуміла, що свиня має означати вепра, який убив короля, але з деяких віршів виходило, що свиня — то королева. Коли пісня скінчилася, Джофрі оголосив, що має намір виявити милосердя. Пісняр міг вибрати, зберегти йому пальці чи язика. На вибір давався один день. Янос Слинт кивнув головою.

Санса відчула полегшення від того, що скінчилися справи на цей день, але виявилося, що її негараздам ще далеко до кінця. Коли герольд розпустив двір, вона