Гра престолів - Джордж Мартін
— Літо! — заверещав Бран.
І Літо з’явився. Стрімкою тінню він вистрілив з мороку позаду них, врізався у Кудлая та відкинув геть. Двоє лютововків покотилися підлогою клубком сірого та чорного хутра, клацаючи зубами один на одного, а маестер Лювин тим часом зіп’явся на коліна з пошматованою, скривавленою рукою. Оша хутко притулила Брана до кам’яного лютововка князя Рікарда і поспішила на допомогу маестрові. При світлі згасаючого смолоскипа на стінах та стелі билися вовчі тіні у двадцять стоп заввишки.
— Кудлаю! — покликав тоненький голосочок.
Бран зиркнув угору. В проймі батькової могили стояв його малий братик. Востаннє клацнувши зубами перед носом Літа, Кудлай відскочив і сів коло Рікона.
— Не чіпайте мого батька! — застеріг Рікон Лювина. — Дайте їм спокій.
— Ріконе, — лагідно мовив Бран, — але ж пана батька тут немає.
— А от і є. Я їх бачив. — На Ріконовому обличчі блищали сльози. — Я бачив їх минулої ночі.
— Уві сні, абощо?…
Рікон кивнув.
— Облиште батька. Дайте їм спокій. Вони повертаються додому, як обіцяли. Батько повертаються.
Доти Бран ніколи не бачив маестра Лювина таким збентеженим. Кров текла в нього з руки там, де Кудлай пошматував вовняну рясу та плоть під нею.
— Ошо, візьми смолоскипа, — процідив він, закусивши губу від болю, і жінка схопила його, не давши згаснути. Обидві ноги дядькової подоби лишилися закіптюженими.
— А цей… звір, — продовжив Лювин, — має сидіти припнутим на ланцюга у псярні.
Рікон попестив Кудлаєві писка, мокрого від крові.
— Я його випустив. Ланцюги йому не до смаку.
Вовк лизнув хлопчикові пальці.
— Ріконе, — покликав Бран, — може, ти підеш зі мною?
— Ні. Мені добре тут.
— Тут темно. І холодно.
— Я нічого не боюся. Я мушу чекати на батька.
— Ти можеш чекати зі мною, — запропонував Бран. — Ми почекаємо разом: ти, я, наші вовки.
Зараз обидва вовки зализували рани, та все ж їх не завадило б пильнувати.
— Бране, — твердо мовив маестер, — я знаю, що ти бажаєш добра, та Кудлай занадто дикий, щоб бігати вільно. Я вже третя людина, яку він покусав. Якщо дати йому волю в замку, він зрештою когось загризе — дай лише час. Сувора правда, хлопче, така: цього вовка слід або тримати на ланцюгу, або…
«Убити» — подумав Бран, але змовчав, а вголос сказав:
— Але він не терпить ланцюгів, така вже його вдача. Ми почекаємо у вашій башті, всі разом.
— Це неможливо, — заперечив маестер Лювин.
Оша вишкірилася.
— Скільки я пам’ятаю, зараз у замку править цей панич.
Вона віддала Лювинові смолоскипа і знову взяла Брана на руки.
— Отож ходімо до маестерської башти.
— То ти підеш, Ріконе?
Братик кивнув.
— Якщо піде Кудлайчик.
Він побіг слідом за Ошею та Браном, і маестрові Лювину лишилося тільки рушити за ними, сторожко поглядаючи на вовків.
Башта маестра Лювина була така захаращена, що Бран зачудувався, як він тут бодай щось знаходить. Столи та стільці вкривали криві стоси книжок, на полицях вишикувалися ряди закоркованих слоїків та пляшечок, на всіх меблях стояли недогарки свічок та розпливалися калюжки засохлого воску, на тринозі біля дверей на терасу стояла спижева мирійська труба зі скельцями, на стінах висіли мапи зоряного неба, тіньові мапи валялися серед очерету на підлозі, пера, каламарі та папери заповнювали решту простору, і все було густо заплямоване згори послідом круків, що сиділи на кроквах даху. Поки Оша вичищувала, промивала та перев’язувала маестрові рани, слухаючись стислих вказівок самого Лювина, згори доносилося їхнє скрипуче каркання.
— Ні, це дурниці, — казав малий сірий чоловічок, поки жінка змащувала сліди вовчих зубів кусючою мастю. — Я згоден, що це досить незвично для двох хлопців — бачити один і той самий сон, але якщо тверезо розсудити, нічого неприродного тут немає. Ви сумуєте за своїм панотцем, ви знаєте, що він у полоні. Зі страху людський розум гарячкує і повниться чудернацькими думками. Рікон ще замалий, щоб…
— Мені вже чотири роки! — заперечив Рікон, розглядаючи химер Першовежі крізь трубу зі скельцями.
Лютововки розташувалися на протилежних кінцях великої круглої кімнати, зализуючи рани та гризучи кістки.
— …так, ще замалий, і… ой-ой-ой, сьоме пекло, як пече! Ні, не зупиняйся, масти далі. Кажу, він іще замалий, але ж ти, Бране, вже маєш знати, що сни — то просто сни.
— Сни бувають різні. — Оша линула блідо-рожеве вогнемолоко на довгу подряпину. Лювинові перехопило подих. — Діти лісу могли б вам дещо розповісти про сни.
Сльози текли маестровим обличчям, та все ж він уперто захитав головою.
— Діти… існують тільки уві сні. Зараз, у наш час — тільки уві сні та у мріях. Насправді вони вимерли, їх немає. Все, годі. Перев’язуй. Спочатку подушечки, тоді смужки. Затягуй тугіше, бо кров тектиме.
— Стара Мамка казала, що діти знали пісні дерев, що вони могли літати, мов птахи, плавати, мов риби, балакати з тваринами, — мовив Бран. — А ще вона розповідала, що діти складали і грали музику таку гарну, що слухаючи її, люди плакали.
— І все це вони робили чарами, — буркнув маестер Лювин. — От якби ж нам їх зараз сюди. Вони б зцілили мою руку закляттям без жодного болю, а Кудлая вмовили б не кусатися.
Він сердито зиркнув на великого чорного вовчиська, скосивши очі.
— Зрозумій свій урок, Бране. Людина, яка вірить у чари, неначе воює скляним мечем. Як свого часу діти лісу. Дай-но я тобі дещо покажу.
Він рвучко підвівся, перетнув кімнату і повернувся із зеленим слоїком у здоровій руці.
— Подивись-но, — мовив маестер, витяг корка і витрусив зі слоїка жменю блискучих чорних площиків для стріл.
Бран підняв один з них.
— Наче скляний.
Рікон з цікавості підібрався ближче і зиркнув через стіл.
— З драконоскла, — зазначила Оша, сідаючи коло Лювина з перев’язками у руках.
— З обсидіану, — виправив маестер, витягаючи поранену руку. — Вони викувані у горнах богів, глибоко під землею. Діти лісу полювали такою зброєю багато тисяч років
