Гра престолів - Джордж Мартін
— Ось тепер ти значно гарніша, ніж вранці.
— Дякую, ваша милосте, — відповіла Санса.
Порожні слова, але вони спонукали короля кивнути та всміхнутися.
— Нумо пройдемося, — наказав Джофрі, пропонуючи Сансі руку, на яку та мимоволі мусила спертися. Колись доторк його руки примушував її тремтіти від щастя; зараз вона затремтіла від огиди.
— Скоро день моїх іменин, — повідомив Джофрі, поки вони виходили з престольної палати задніми дверима. — Має відбутися великий бенкет. Мені даруватимуть подарунки. А що подаруєш мені ти?
— Я… я ще не вирішила, пане.
— Ваша милість! — різко кинув він. — А ти дійсно тупе дівчисько, га? Матінка саме так і казали.
— Справді?
Після усього, що сталося, це мало турбувати її найменше. Але чомусь зачепило, і боляче. Королева ж завжди була така ласкава до неї!
— Еге ж. Вони хвилюються про наших дітей, щоб ті не виросли такі ж тупі, як ти. Але я наказав їм не боятися.
Король махнув рукою, і пан Мерин прочинив перед ними двері.
— Дякую, ваша милосте, — пробурмотіла вона.
«Хорт мав рацію» — майнула думка, — «я лише маленька пташечка і повторюю ті слова, яких мене навчили». Сонце спускалося за західний мур, камені Червоного Дитинця темніли, наче кров.
— Я надму тобі черево, щойно ти зможеш заважніти, — мовив Джофрі, ведучи її через навчальний двір. — Якщо перше дитя вродиться тупим, я відрубаю тобі голову і знайду розумнішу дружину. Коли ти зможеш мати дітей, га?
Сансі було так соромно, що вона й дивитися на короля не могла.
— Септа Мордана каже… більшість шляхетних панн квітне у дванадцять або тринадцять років.
Джофрі кивнув і мовив:
— Сюди.
Він повів її крізь брамну вежу до низу сходів, що вели на мури.
Раптом Санса затремтіла та сахнулася, бо здогадалася, куди її ведуть.
— Ні! — придушено й нажахано скрикнула вона. — Благаю, не примушуйте мене, ні, благаю…
Джофрі стиснув вуста у риску.
— Я бажаю показати тобі, що трапляється зі зрадниками.
Санса відчайдушно затрусила головою.
— Ні, я не дивитимуся. Ні, ні…
— Я можу наказати панові Мерину затягти тебе нагору силою, — буркнув король. — Тобі ж гірше буде. Тому роби, що кажуть.
Джофрі потягся по неї, і Санса сахнулася назад, втрапивши у Хорта.
— Роби, що кажуть, дівчинко, — повторив Сандор Клеган, підштовхуючи її у бік короля і кривлячи рота на обпаленій половині обличчя.
Санса майже чула слова, які не були ним сказані. «Він затягне тебе нагору за всяку ціну, тому дай йому, що він хоче, та й годі.» Вона примусила себе взяти руку короля Джофрі. Підйом скидався на якесь жахіття: на кожному кроці ноги наче вгрузали у грязюку по самі гомілки. Сходинок було стільки, що вона й повірити не могла — мабуть, тисячі тисяч. А нагорі чекав найгірший жах з усіх.
З високих мурів брамної вежі відкривався огляд цілого світу внизу. Санса побачила Великий Септ Баелора на пагорбі Візеньї, де помер її батько. На іншому кінці Сестринської вулиці стояла почорніла від вогню руїна Драконосхрону. На заході червоне, мов пухлина, сонце вже наполовину сховалося за Божою брамою. За спиною розкинулося солоне море, на півдні — рибний базар, причали та вируючий потік Чорноводи. А на півночі…
Вона обернулася у той бік і побачила тільки місто. Вулиці й провулки, пагорби та їхні подоли, знову вулиці й провулки, віддалені кам’яні мури. Та вона знала, що там, далі, лежала вільна земля: поля, села, хутори, ліси. А ще далі й далі на північ, дуже далеко, стояв замок Зимосіч.
— Чого вилупилася? — спитав Джофрі. — Тобі треба дивитися сюди.
Зовнішній бік муру був прикритий товстою кам’яною огорожею, що діставала Сансі до підборіддя. Через кожні п’ять стоп у ній розташувалися бійниці для стрільців. Між бійницями, нагорі муру, на шпичаках були насаджені голови — обличчями у бік міста. Санса побачила голови тієї ж миті, коли ступила на мур, але річка, жваві вулиці та західне сонце більше тішили їй очі. «Він може примусити мене дивитися на голови» — мовила вона до себе, — «але не може примусити їх бачити».
— Ось твій батько, — мовив він. — Осьде. Пес, ану поверни його голову, щоб вона бачила.
Сандор Клеган повернув голову, вхопивши за волосся. Відрубану голову вмочили у смолу, щоб довше вберегти від гниття. Санса дивилася холодними очима, нічого не бачачи. Голова здалася їй анітрохи не схожою на князя Едарда, ба навіть на справжню людську голову.
— Як довго я мушу дивитися?
Джофрі видавався розчарованим.
— Хочеш побачити решту?
Голови на шпичаках утворювали довгу шерегу.
— Як забажають ваша милість.
Джофрі повів її муром повз іще тузінь голів та два порожні шпичаки.
— Оці місця я зберігаю для дядька Станіса та дядька Ренлі, — оголосив він.
Інші голови простояли значно довше, ніж батькова, і незважаючи на смолу, давно втратили всякі риси, за якими їх можна було упізнати. Король показав на одну і мовив:
— Онде твоя септа.
Але Санса навіть не сказала б зараз, чи то жінка, а чи ні. Нижня щелепа відгнила та відвалилася, птахи поїли одне вухо і майже всю щоку. Санса згадала, як її мучило питання, що сталося з септою Морданою. Та, мабуть, вона вже й тоді себе не дурила.
— Навіщо було її вбивати? — спитала дівчина. — Вона ж служила богам…
— Вона служила зрадникові. — Джофрі набурмосився; напевне, поведінка Санси чимось його засмучувала. — Ти не сказала, що подаруєш мені на іменини. То мабуть, я щось подарую тобі, гаразд?
— Якщо ваша ласка, пане, — відповіла Санса.
З його посмішки вона зрозуміла, що з неї глузують.
— Твій брат теж зрадник, ти ж знаєш. — Він повернув голову септи Мордани на місце. — Я пам’ятаю твого брата у Зимосічі. Мій пес назвав його паничем з дерев’яним мечем. Чи не так, собако?
— Хіба? — перепитав Хорт. — Щось не пригадаю.
Джофрі роздратовано здвигнув плечима.
— Твій брат розбив мого дядька Хайме. Мати кажуть, що йому те вдалося облудою та зрадою. Вони плакали, коли почули новину. Всі жінки слабкі — навіть мати, вони
