Гра престолів - Джордж Мартін

— Бране, дитино моя люба, колись і князь Едард сяде унизу на кам’яний стіл біля свого батька, батька його батька і всіх Старків аж до старих Королів на Півночі… але, з божої ласки, цього не станеться ще багато років. Твій батько сидить в полоні у королеви в Король-Березі. У крипті ти його не знайдеш.

— Батько там були минулої ночі. Я сам говорив із ними.

— Який впертий хлопчик, — зітхнув маестер, відкладаючи книжку. — Може, хочеш сам подивитися?

— Хочу, та не можу. Ходор туди йти не бажає, а для Танцівниці сходи надто вузькі та звивисті.

— Гадаю, ми впораємося з цими негараздами.

Замість Ходора покликана була дикунка Оша. Висока й міцна, вона завжди йшла, куди накажуть, не опираючись і не скиглячи.

— Я прожила життя за Стіною, панове. Авжеж не злякаюся якоїсь там ями у землі, — була її відповідь.

— Літо, сюди! — покликав Бран, поки Оша підіймала його жилавими сильними руками.

Лютововк покинув кістку та рушив за Ошею, яка понесла Брана через двір, а потім униз — гвинтовими сходами до холодного склепу в глибинах землі. Маестер Лювин ішов попереду зі смолоскипом. Бран навіть не заперечував — ось до чого докотився — щоб його несли на руках, а не на спині. Пан Родрік наказав збити з Оші ручні кайдани, бо вона служила вірно і старанно увесь час, який прожила у Зимосічі. Але гомілки — на знак неповної довіри — лишалися з’єднаними важким залізним ланцюгом, який, утім, не заважав її впевненим крокам униз сходами крипти.

Бран не міг згадати, коли востаннє відвідував підземні склепи. Напевне, ще до того, як із ним сталося лихо. Коли він був малий, то грався тут із Роббом, Джоном та сестрами.

Він шкодував, що їх зараз немає поруч; тоді б похмурі склепіння не видавалися такими темними та страшними. Літо зробив кілька сторожких кроків крізь лункий морок, тоді зупинився, підняв голову і понюхав холодне мертве повітря. Раптом вовк вишкірив зуби та поповз назад, виблискуючи золотими очима у світлі маестрового смолоскипа. Навіть Оша, міцніша від старого заліза, почувалася збентеженою.

— Люті дядьки. Ти ба, як дивляться, — мовила вона, обводячи очима довгу шерегу гранітних Старків на кам’яних столах.

— Це Королі Зими, — прошепотів Бран. Чомусь говорити надто гучно тут здавалося недоречним.

Оша всміхнулася.

— Зима не дозволяє королям правити над собою. Якби ти її бачив, то зрозумів би, літній хлопчику.

— Вони були Королями на Півночі багато тисяч років, — пояснив маестер Лювин, здіймаючи смолоскипа вгору, щоб кинути світло на кам’яні обличчя.

Деякі мали кошлате волосся та бороди і виглядали лютішими за вовків, що сиділи коло їхніх ніг. Інші були чисто поголені, з рисами кощавими та гострими, схожими на довгі сталеві мечі на їхніх колінах.

— Суворі чоловіки, що жили у суворі часи. Ходімо.

Він хутко закрокував криптою повз стрій кам’яних стовпів та нескінченне військо кам’яних подоб. За його рукою зі смолоскипа тягнувся язик полум’я.

Крипта була схожа на печеру і довша за сам замок. Колись Джон казав, що унизу є ще багато поверхів — глибші та темніші печери, де поховані найстаріші королі. Загубиш тут світло — пропадеш. Літо взагалі відмовився рушити зі сходів, навіть коли Оша пішла слідом за смолоскипом, несучи Брана на руках.

— Ти пам’ятаєш уроки історії, Бране? — спитав маестер дорогою. — Розкажи Оші, якщо зможеш, хто вони були і що робили.

Бран глянув на обличчя, які проминав, і пригадав усі оповідки. Маестер багато розповідав про минуле, а Стара Мамка допомагала його оживити.

— Онде Джон Старк. Коли морські наскочники висадилися на сході, він скинув їх у море і заснував замок у Білій Гавані. Сином його був Рікард Старк, але не батько мого батька, а інший Рікард, який забрав Перешийок в Болотяного Короля і одружився з його дочкою. Дуже худий, з довгим волоссям і ріденькою борідкою — то Теон Старк. Його кликали «Голодним Вовком», бо він ціле життя за щось воював, і все йому було мало. А тут один із Брандонів — оцей високий з мрійливим обличчям. Він звався Брандон Корабельник, бо дуже любив море. Його могила лишилася порожньою. Він спробував переплисти Західне Море і не повернувся. Сина його, теж Брандона, кликали Палієм, бо він з горя підніс смолоскипа до усіх батькових кораблів. Оце Родрік Старк, який виграв Ведмежого острова у борцівському поєдинку і віддав його Мормонтам. А тут Торген Старк — Король-на-Колінах. То був останній Король на Півночі та перший князь на Зимосічі, бо він здався і присягнув на вірність Аегонові Завойовнику. А ще онде Креган Старк. Він колись бився з принцом Аемоном, і Драконолицар сказав, що ніколи не стрічав майстернішого мечника.

Вони майже дісталися кінця, і Бран відчув, як накочує сум.

— А осьде мій дідусь, князь Рікард, якого стратив Навіжений Король Аерис. Його дочка Ліанна та син Брандон лежать у могилах поруч із батьком. Це могила не моя, а іншого Брандона — батькового брата. Їм не мали ставити кам’яні подоби — вони ж бо тільки для князів та королів — але пан батько так їх любили, що наказали все ж поставити.

— Гарна дівчина, — мовила Оша.

— З нею заручився Роберт, але принц Раегар вкрав її та зґвалтував, — пояснив Бран. — Роберт почав війну, щоб повернути її собі. Вбив Раегара на Тризубі своїм келепом, та Ліанна померла і однак до нього не повернулася.

— Сумна оповідка, — мовила Оша, — та порожні могили ще сумніші.

— Це могила князя Едарда. Вона чекає, коли прийде його час, — відповів маестер Лювин. — Чи не тут ти бачив свого батька уві сні, Бране?

— Так.

Від згадки він здригнувся. Непевно озирнувся навколо. Волосся на шиї стало дибки. Що за шум? Чи тут хтось є?

Маестер Лювин ступив у бік відкритої могили зі смолоскипом у руці.

— Як бачиш, його тут нема. І не буде ще багато років. Сни — то просто сни, дитино.

Він устромив руку в темряву всередині могили, наче у пащеку якогось велетенського звіра.

— Бачиш? Тут нікого…

Раптом темрява гарикнула і стрибнула на нього.

Бран побачив зелений вогонь очей, блиск зубів, чорне, наче навколишня могила, хутро. Маестер Лювин скрикнув і