Танок з драконами - Джордж Мартін
Все ж думка про борг не подобалася йому вже зараз, а з настанням весни, коли прийде час виплачувати все оте золото, подобатиметься навіть менше. Тихо Несторіс справляв враження освіченої, поміркованої та чемної людини, але Залізний Банк Браавосу мав моторошну славу, коли йшлося про видобуток боргів з позичальників. Кожне з Дев’яти Вільних Міст мало свій банк, подекуди навіть не один, і всі вони билися за кожну монету, наче собаки за кістку. Але Залізний Банк був багатший та могутніший, ніж решта, разом узяті. Коли вельможні князі світу цього виявлялися неспроможними виплатити борги меншим банкам, розорені лихварі продавали власних дружин та дітей у рабство і перерізали собі жили. Коли ж князі світу цього відмовлялися сплатити борги Залізному Банкові, наче з нізвідки виникали нові князі, які обіймали престоли невдах-попередників.
«Можливо, бідасі-товстунчикові Томену ще доведеться взнати цю сувору правду.» Напевне, Ланістери мали вагому причину відмовити у виплаті боргу короля Роберта. І все ж учинили велику дурість. Якщо Станісові не забракне гнучкості прийняти їхні умови, браавосці дадуть йому стільки золота і срібла, скільки знадобиться на все: винайняти десяток охочих полків, підкупити сотню вельмож, належно прогодувати, вдягти і озброїти власних людей. «Якщо Станіс не лежить мертвий попід мурами Зимосічі, він може просто зараз, навіть того не знаючи, здобути собі Залізний Престол.» Джонові стало цікаво, чи не бачила цього Мелісандра у своїх вогнях.
Він відкинувся на спинку, позіхнув, випростався. На ранок треба буде написати накази Котерові Пайку. «Одинадцять кораблів до Недолі. Заберіть якомога більше. Жінок і дітей першими.» Час їм уже вирушати. «Але чи поїхати мені, а чи лишити справу на Котера?» Старий Ведмідь сам повів великий похід на північ. «Еге ж. І не повернувся назад.»
Джон заплющив очі, лише на мить…
…і прокинувся, затерплий, наче дошка. Крук Старого Ведмедя бурмотів: «Сніг, сніг, сніговій», а Мулій трусив його і повторював:
— М’сьпане, вас просять. Даруйте, м’сьпане. Дівчина знайшлася.
— Дівчина? — Джон сів, протер очі від сну долонями. — Вала? Вала повернулася?
— Не Вала, м’сьпане. По сей бік Стіни, хто б подумав!
«Ар’я!» Джон випростався. Це мала бути вона, хто ще?
— Дівчина! — заверещав крук. — Дівчина, дівчина!
— Тай і Данел натрапили на неї за десять верст на південь від Кротовини. Ганяли там дичацьких лайдаків, що збігли королівським гостинцем. Їх теж привели, а тоді надибали дівчину. Кажуть, шляхетного роду, м’сьпане, і вас питалася.
— Скільки з нею людей?
Він пішов до балійки з водою, хлюпнув у обличчя. О боги, як же він втомився…
— Та нікого, з ласки пана воєводи. Сама приїхала. Коняка під нею мало не здихала — сама шкура та кістки, кульгава і в піні вся. Коняку кинули, а дівчину, перепрошую, забрали допитати.
«Сіра дівчинка на коні, що помирає.» Скидалося, що Мелісандрині вогні не збрехали. Але що сталося з Мансом Розбишакою та його списницями?
— Де зараз дівчина?
— В маестра Аемона, пане воєводо.
В замку Чорному помешкання маестра досі кликали Аемоновими, хоча поважний старий мав дотепер вже опинитися у Старограді, в теплі та безпеці.
— Дівча було синє з холоду, все трусилося. Тай сказав Клідасові, щоб подивився.
— Добре.
Джон знову відчув себе п’ятнадцятирічним. «Сестричечка.» Він підвівся і вдягнув кобеняка.
Дворище він перетинав разом з Мулієм, усе ще під снігопадом. На сході займався золотий світанок, але у вікні пані Мелісандри блимало червонясте світло. «То вона ніколи не спить, абощо? В яку гру ти граєш, жрице? Чи не мала ти для Манса якогось іншого доручення?»
Джон хотів вірити, що то Ар’я. Хотів знову побачити її обличчя, посміхнутися до неї, скуйовдити волосся, запевнити, що віднині вона в безпеці. «Але вона не буде в безпеці. Зимосіч спалено, сплюндровано. Безпечних місць більше немає.»
Залишити сестру при собі він не міг, хай як жадало його серце. На Стіні не було місця жінкам, не кажучи вже про дівчинку можновладного роду. Не збирався Джон і віддавати її Станісові чи Мелісандрі. Король напевне забажав би одружити її з одним зі своїх вірних — Горпом, Масеєм, Годрі Велетневою Смертю… а що вигадала б для неї червона жінка, знали самі лише боги.
Найкраще, що міг вигадати Джон — відіслати Ар’ю до Східної Варти і попрохати Котера Пайка посадити дівчинку на корабель кудись за море, поза межі досяжності жорстоких свавільних королів. Але тоді доведеться чекати, доки кораблі не повернуться з Недолі. «І хай би собі поїхала до Браавосу з Тихо Несторісом. Може, Залізний Банк притулить її до якогось шляхетного сімейства на виховання.» Браавос з усіх Вільних Міст знаходився найближче… і тому був водночас і найкращим, і найгіршим вибором. «Чи не безпечніше обрати Лорат або Ібен-Порт?» Все ж, хоч куди її відсилай, не обійтися без срібла на витрати, даху над головою, дорослих людей для захисту і піклування — сама Ар’я була ще дитиною.
Старі помешкання маестра Аемона були такі натоплені, що коли Мулій потягнув двері, раптова хмара пари засліпила обох. Всередині у комині палав вогонь, колоди тріщали та плювалися жаринами. Джон переступив через купу вогкого одягу.
— Сніг, сніг, сніговій! — закрякали круки згори.
Дівчинка сиділа коло вогню, загорнута у чорний вовняний кобеняк, утричі за неї більший, і міцно спала. Вона була схожа на Ар’ю достатньо, щоб на мить примусити Джона здригнутися… та лише на мить. Висока, худорлява, наче молоде лоша — самі лікті та коліна. Брунатне волосся було заплетене в товсту косу і перевите смужками шкіри. Дівчинка мала видовжене обличчя, гостре підборіддя, невеличкі вушка… але виглядала старшою за Ар’ю, значно старшою. «Вона мені майже однолітка.»
— Її погодували? — запитав Мулія Джон.
— Дали хліба і трохи рідкої юшки, пане воєводо, — підвівся зі стільця Клідас. — Маестер Аемон завжди казали починати потроху. Важчого харчу вона б не перетравила.
Мулій кивнув.
— Данел приніс Гобової ковбаси, та вона і шматочка не схотіла.
Джон не міг її