Місячний син. - Черкащенко Дарія

- Клянеться, що все це правда, - продовжуючи посміхатися, відповів Оін Картауд. – І мені здається, що наш король йому вірить. 

- Стривай, стривай, - Станіс зацікавлено нахилився вперед. - Ти думаєш, через це нещодавно ввізне мито підняли?

Оін ковтнув вина, кивнув. 

- Цілком можливо. 

- А я думав, на нову фаворитку грошей не вистачає, - реготав Станіс. – Ось уже любителька нового вбрання. Таких модниць двір ще не бачив. 

- Мені чомусь здається, що не за горами весілля. І забуде наша величність і про нові землі, і про нових фавориток. Окрутить його ця модниця.

- Тоді вип'ємо за щастя короля! – саркастично посміхнувся Станіс, піднімаючи кубок. 

Лорд Картауд підтримав його усмішкою, теж випиваючи. Демовент не виявив жодних емоцій, мовчки підняв кубок, промочив губи у вині, і відставив. 

"Не п'є зовсім, - зазначив я. - Як і я з близнюками". 

- А коли у вашому сімействі весілля? – поцікавився Оін, посміхаючись до Лінари. - Наречений уже є? 

Дівчина зарум'янилася. І як у неї це вийшло? Невже й справді зніяковіла? 

- Є, - кивнула Лінара. - Ітан Даріон.

- Чудовий вибір! - непідробно захопився гість. Улещена Лінара, опустила очі, мило посміхнулася. – Радий за тебе, Станісе. 

Оін підняв кубок, запрошуючи за це випити. Знову Демовент тільки змочив губи.

Лорди випивали, жартували, обговорювали різні теми. Лінара іноді теж брала участь у розмові, стримано поїдаючи подану їжу, і випиваючи вино. Сивий стежив за нашою трійкою охоронців, а ми за ним. Попри веселощі лордів, за столом була напружена атмосфера, або мені так тільки здавалося від того, що я, як і раніше, дуже хотів змитися звідси. Я насилу стримав подих полегшення, коли леді Лінара нарешті виявила бажання покинути вечерю, посилаючись на втому і бажання піти відпочивати. Так само важко було стримувати себе, щоб не побігти вгору сходами та не сховатися за дверима. Щоправда, у кімнаті стало не набагато легше. Тривога зменшилась, але не зникла.

Та що це зі мною таке? Боюся незрозуміло чого, як маленький! До Лінари прийшла служниця, як завжди почала допомагати їй готуватися до сну. Я зупинився біля вікна, схрестивши руки на грудях, спостерігав за вечірнім містом. Прохолодний вітерець бив у обличчя, допомагаючи відігнати тривожні думки. Незабаром мені справді полегшало. Але я так і залишився стояти.

Шум за спиною стих, Корін впоралася зі своїм завданням і пішла. Судячи зі звуків, Лінара сиділа на ліжку і гортала книгу. 

- Хто ти? - раптом порушила вона тишу.

Я навіть здригнувся, зовсім не чекаючи на те, що до мене можуть звернутися. Зовсім засмикався сьогодні. Довелося обернутися. Як я і припускав, Ліна в білій нічній сорочці сиділа на ліжку, забравшись туди з ногами, і загорнувши їх у ковдру. Поруч лежала розгорнута книга. 

- У сенсі "хто"? - щиро здивувався я такому питанню. Хоча починав здогадуватися, що вона має на увазі. 

- Не прикидайся, ти чудово зрозумів питання, - Ліна говорила дуже спокійно. Але явно була налаштована докопатись до істини.

- Ну, припустимо - я людина. 

- Не правда! Люди не вміють лише за звуками розрізняти, хто стоїть за дверима, не вміють так передбачати небезпеку, а найголовніше вони не вміють бачити у темряві. То хто ти? 

- За першими двома пунктами ти не маєш рації. - Я притулився спиною до підвіконня. - При хорошій кмітливості та тренуванні, а також маючи ідеальний слух, це можливо. – Я зітхнув. - А ось в останньому пункті підловила. Я попереджав вчителя і твого батька, що ти можеш здогадатися, але вони заборонили мені казати тобі, поки ти сама не спитаєш. 

- Батько знає? - тепер здивувалася Лінара.

- Звичайно. 

– Тоді я тим більше хочу знати. 

- Так я більше і не таюся. Я – місячний син. 

Очі дівчини широко розкрилися в подиві. Вона дивилася на мене так, наче вперше побачила. 

- Перевертень? - тихо перепитала вона, все ще не вірячи собі. 

- Так. Тільки я не люблю цієї назви. 

- Але ж це... як же?.. - плутано пролопотіла вона, не зводячи з мене очей, але трохи відсуваючись трохи далі. 

Я скрушно закотив очі. 

- Ось тільки не треба зараз згадувати страшилки про нас та всякі неправдиві легенди. Я живу з тобою двадцять два дні. І нічого, не з'їв.

Хотілося ще додати про те, що поряд з нею вже п'ятий місяць живуть ще два місячні сини - Фальк і Рендел. Але для неї й так вистачить страшної інформації. 

- Батько знає… - не чуючи моїх умовлянь, у страху прошепотіла дівчина. - Але як же він? 

- А ось так. Ліно, отямся! Все добре.

Мені хотілося підійти, і труснути її трохи, але побоявся, що коли я ворухнуся, вона закричить, або вирішить втекти від мене. Вона саме в цю мить кинула швидкий погляд на двері. 

- Ми не дурні звірі, які пожирають людей у ​​повні. Наше перетворення взагалі не залежить від фази місяця. Я хоч зараз можу стати кошлатим вовком.