Місячний син. - Черкащенко Дарія

Недарма кажуть – "Слова мають силу. Не варто ними кидатися". Буквально кілька годин тому я запевняв Лінару, що безпечний, легко контролюю себе і не збираюся її їсти, як раптом все стало навпаки. Я відчув голод. Дикий звірячий голод! Хвала Темряві, що поки що він піддавався контролю. Таке могло бути, якби я був маленьким ненавченим вовченятком, або якби не полював протягом року. Але полювання було, у ніч перед тим, як у гільдію приїхав Станіс Талеон. Я з учителем, і ще кількома вовками добре розважились у лісі. Так у чому ж справа?

- Тобі погано? - несподівано запитала мене Ліна, сівши на своєму ліжку.

Виявляється стурбований голодом, я не помітив, як тихо скавчу, стиснувшись у клубочок, і обхопивши себе руками. 

- Так… - насилу відповів я. 

Відчуття запаху дівчини, усвідомлення її близькості робило самоконтроль практично нестерпним. "Я не зачеплю її! У мене наказ! - подумки закричав на себе я, вправляючи звірячий мозок на місце". 

- Я можу допомогти? - Лінара, закутавшись у ковдру, вже стояла поряд.

Внутрішнє самовиховання допомогло. Мене відпустило. Але чи надовго? Я сів на ліжку.

- Можеш. Сходи зі мною до твого батька. 

– Зараз? - Ліна глянула у вікно, переконуючись, що зараз справді ніч. 

- Так. Мені потрібна допомога близнюків. Терміново. А лишити тебе я не можу. 

Хоча насправді мені треба було тікати від неї якнайдалі, і не оглядаючись.

На відміну від мене, Фальк і Рендел не спали в кімнаті лорда. Їхня спальня була навпроти, і вахту вони несли позмінно біля дверей. Цієї ночі охороняв Рендел, побачивши мене разом із Лінарою він, м'яко кажучи, здивувався.

- Щось трапилося? – здивування відразу переросло у професійне занепокоєння. 

- Так, - підтвердив я. - Тількі зі мною.

Рендел уважно подивився мені у вічі. Здивовано підняв брову, потім кивнув. Виходить справа гірша, ніж я думав, коли він усе зрозумів по очах. Не минуло й п'яти хвилин, як розбуджений Фальк пішов разом із Лінарою до її кімнати. Я залишився з Ренделом. 

- Як це розуміти? - запитав він. 

- Сам не знаю. Сьогодні вночі зненацька накотило.

- Що будеш робити? 

- Напишу вчителю. 

- Правильно. Іди. 

Я відвернувся, маючи намір піти в пташник за совою, як Рендел мене гукнув: 

- Роні, ти взагалі як? Витримаєш? 

Я озирнувся. 

- Повинен. Але про всяк випадок я зачекаю вчителя в пташнику. 

- Добре. 

Рендел кивнув і я пішов.

Щойно я увійшов у пташник, з усіх сторін на мене обурено почали клацати дзьобами, зашелестіли крилами. Так, не часто хтось турбував птахів серед ночі, але все ж таки бувало. В одній із веж, у просторій круглій кімнаті тримали птахів для різних випадків: від голубів-листонош, до хижих соколів-мисливців. Для зв'язку з гільдією тут було кілька птахів, у тому числі сова, здатна донести термінове послання серед ночі. Вона належала до спеціально виведеного та навченого виду, який, як і голуби прив'язувався до будинку, і із задоволенням приносив послання.

Сіра сова, з чорними пір'ями, схожими на цятки, витріщила на мене жовті очі. На голові у неї стирчали два пера, наче вушка. Одна з сильних лап була оснащена спеціальним кільцем, до якого я прикріпив контейнер з листом. На маленькому папірці було лише кілька слів – "Батько, мені потрібна допомога. Терміново. Роні".

Сова невдоволено ухнула, зиркнула на лапу з контейнером. 

- Лети, лети, - хижо посміхнувся я, оголюючи ряд білих зубів, - не то доведеться тебе з'їсти. 

Сова ще раз ухнула, та розправила крила. А через секунду вилетіла у відчинене мною вікно і зникла в чорному небі. Мені лишалося чекати. Добре, що гільдія так близько. Коли ми їхали в Горіхо, то провели не понад день в дорозі, при цьому рухалися неквапливо, супроводжуючи карету лорда Талеона. Робили декілька привалів. Батько, у формі вовка подолає цей шлях набагато швидше. Сподіваюсь до світанку буде. 

***

Стиснувшись у клубочок і тремтячи від дикого бажання з'їсти кожну пташку, що знаходиться тут, я просидів у пташнику до самого світанку. Сонце розбудило голубів, вони стали з цікавістю придивлятися до мене, то одним, то іншим оком. Невдовзі зрозумівши, що їжі я їм не приніс, перестали звертати на мене уваги. Соколи були менш довірливі, ні на мить не спускали з мене пильного погляду. А коли я ворушився, вони грізно роззявляли дзьоб та розкривали крила. 

- Не бійтеся, - незрозуміло для чого я вирішив їх втішити. - Вас я точно чіпати не буду.

Минали хвилини, сонце підіймалося все вище. Я почав турбуватися про долю наглядача птахів, адже він незабаром мав прийти, щоб нагодувати їх. Але йти звідси було куди небезпечніше. Від однієї думки про те, як я піду через увесь замок наповнений людьми, ставало моторошно. Ні, перевертні ніколи не полювали на людей, але напади божевілля траплялися, і я боявся, що зі мною саме це і відбувається.

Як і передбачалося, невдовзі на сходах пролунали кроки. Я схопився з місця, переполошив птахів, підскочив до вікна, приміряючись до того, щоб спуститись так. Варіант звичайно хороший, але дуже ризикований. Відполіроване вітром і дощем каміння не може бути надійною опорою. І чим я раніше думав? Треба було одразу тікати до лісу, поки замок спав. Але тоді я порушив би наказ. До того ж Рендел не заперечив проти моєї ідеї чекати тут. Виходить, здурили ми обоє. Триматиму себе в вузді щосили.