Місячний син. - Черкащенко Дарія

- Прошу-у-у! - занила вона, вчепившись в одвірок біля спуску в підвал. 

Я починав злитися. 

- Ліно. Моя робота рятуватиме тебе, а не його. Мені не можна кинути тебе і мчати рятувати когось іншого. 

- Він не "хтось", він мій батько. - Дівчина вже відкрито плакала, ковтаючи сльози та хлюпаючи носом. 

- Він у безпеці.

Я знову потягнув дівчину на себе, але вона ще міцніше схопилася за одвірок. 

- Будь ласка! 

- Ні, йдемо. Не змушуй мене застосовувати силу. 

- Тоді я закричу, і ти нікого не врятуєш.

Я глибоко зітхнув, заспокоюючи нерви. 

- Добре, ходімо. 

Я зробив крок до виходу, Лінара відпустила одвірок. От і добре. Різко рвонувши дівчину на себе, однією рукою я перехопив її вздовж талії, силоміць притиснув до себе, другою - затиснув їй рота. Підопічна почала стикатися, наче викинута на берег риба, але зі мною їй не впоратися.

Ми спустилися в темний підвал, де зберігалися різні продукти. Тут пахло сирами, ковбасами та овочами. Як і раніше я бачив усе, впевнено обходив полиці, тягнучи за собою Лінару до таємного ходу, відчуваючи, як по долоні течуть гарячі сльози. Зупинився лише біля стіни, поруч з якою стояли ящики з овочами. Намацав спиною потрібну цеглину. Натиснув. Усередині каменя щось клацнуло, сама стіна здригнулася і в ній утворилася щілина. Я пхнув ящик, що заважав, засунув ногу, в цю саму щілину, відкриваючи для нас прохід. Волочачи Лінару,  що продовжувала чинити опір, увійшов. Так само спиною натиснув на ще одну цеглу, яка змусила хід закритися.

Як і раніше в підвалі, тут панувала суцільна темрява. Міцно обіймаючи підопічну я пройшов пару метрів, тільки тоді відчув, що вона заспокоїлась. Зупинився. 

- Підеш сама? - запитав я, прибираючи долоню з її рота. 

- Ненавиджу, - зло прошипіла вона, замість відповіді. 

- Це зрозуміло. А опиратися будеш? Чи мені й надалі тебе нести? 

– Сама піду. 

Я відпустив її, беручи за руку. Лінара нічого не бачила і після мого доторку здригнулася, потім спробувала вирвати в мене долоню. 

– Пусти! - вона продовжила на мене шипіти, наче розлючена змія.

Я ж відповідав їй абсолютно спокійно, мабуть, це злило її ще більше. 

- А як ти збираєшся йти далі? 

- Так само як і ти, телепню. 

- Ну, тоді йдемо, - я відпустив її руку, відступаючи на крок, звичайно пропускаючи повз вуха образу. 

Лінара зробила кілька невпевнених кроків. Зупинилась. Потім спитала: 

- А смолоскип ти запалити не хочеш? 

– Ні. 

- Але ж тут непроглядна темрява, - злість у голосі дівчині поступилася місцем розгубленості. 

- Для кого як. Дозволь мені взяти тебе за руку і пішли. Не хвилюйся, я все бачу. 

- А я - ні, - Лінара знову почала упиратися. - Запали смолоскип.

- У мене його немає. Тим більше він тільки заважатиме і видаватиме нас. 

- Мені не завадить. І тут нікого немає, хто нас побачить? Я боюсь! 

- Ти сама собі суперечиш. Кого бояться, коли нікого немає? 

- Я боюся, - вона схлипнула. 

Ну ось знову сльози. 

- Мені знову тебе нести? 

Лінара перестала схлипувати, закусила губу. 

- Ти, правда, все бачиш? 

- Так. 

– Скільки пальців я показую? - Ліна підняла руку, демонструючи мені три відстовбурчені пальці. 

- Три. 

- А зараз? - вона зовсім прибрала руку.

- Нічого, ти руку сховала. 

- Але як? 

- Будеш слухняною – скажу. 

- Не говори зі мною як із маленькою! - крикнула вона на мене. 

- Тоді не поводься як дитина. Ходімо. 

Я взяв її за руку, потяг. Нарешті не відчув опору, Лінара слухняно пішла за мною. Навіть сама міцніше стиснула мою долоню, потім і зовсім схопилася за неї обома руками.

Іти нам треба було довго, не менше пів години, зате вибратися ми повинні були біля міста. Далі знайти будинок начальника варти Марка, де ми повинні залишатися, поки сам Марко чи хтось із його людей не принесе звістку про те, що небезпека минула і можна повертатися. Зі стелі час від часу капала вода, повз пробігали щури - від усіх цих звуків Лінара неодмінно здригалася або тихенько пищала. Вихід на поверхню став для неї найрадіснішою подією у житті. Вона застрибала на місці, вітаючи все, що бачила:

- Привіт небо, здрастуйте дерева, вітаю тебе трава... 

Небо потихеньку світлішало, зірки гасли, а обрій, назустріч якому ми йшли, став червоніти. Наближався світанок.

***