Місячний син. - Черкащенко Дарія

Минуло чимало часу, поки я нарешті наситився і заспокоїв свою спрагу крові. До заходу сонця залишалося ще кілька годин, і я мав час трохи відпочити. Зараз я лежав біля струмка, в якому нещодавно напився і вимив морду. Голова лежала на витягнутих передніх лапах. Очі заплющені. Ситого та відпочиваючого вовка мало хто боїться, особливо птахи. Вони дзвінко щебетали над головою, іноді підлітали до води. Я чув, як їхні маленькі серця б'ються зовсім поруч, чув, як шарудять пір'я в крильцях, що розкриваються, коли вони приземлялися, або зривалися в політ. Неподалік працював дятел, наполегливо видобуваючи з-під кори смачну комашку. М'який підлісок наповнювався шарудінням маленьких жучків. Струмок шумів і заколисував. Я просто слухав, іноді смикаючи вухами, щоб відігнати настирливу муху. 

Давно я не мав такого відпочинку. Встиг вже забути це приємне відчуття спокою. Почуття життя довкола тебе. 

Раптом щось змінилося. Птахи замовкли, ніби підкоряючись команді досвідченого диригента. Я настільки дозволив собі розслабитися, що навіть не одразу звернув на це увагу. Стрепенувся тільки тоді, коли неподалік хруснула гілка. Я підняв голову. Озирнувся, при цьому крутячи вухами в різні боки. Уловив звуки тихих і обережних кроків кількох пар ніг. Причому з різних боків. До мене хтось наближався, намагаючись оточити! 

Разом, схопившись на всі чотири лапи, я помчав уперед. Просто напролом. Було б дуже корисно дізнатися, хто ж вирішив полювати на мене, але не можна було дозволити їм взяти себе в кільце. Зараз вони ще досить розсіяні, зручний момент для того, щоб проскочити особливо не напружуючись. Де ж ви були раніше, хлопці? Людська кров заспокоїла б мене набагато швидше!

Зустрічних на вибраному шляху чоловіків виявилося троє. Добре екіпіровані, у чорних шкіряних обладунках та легкій кольчузі. Двоє були з мечами, один із луком. Що ж, пограємось! 

Мій різкий стрибок уперед, змусив лучника спустити стрілу. Я ухилився. Стрибнув знову, підминаючи під собою вже безпорадного стрільця. Над головою просвистів клинок. Я ледве встиг притиснути вуха. Прогнувся, як кішка, пропускаючи над спиною другий помах меча. Стрибок убік, і ось кільце засідки вже позаду. Тепер трохи пропетляти, а потім можна мчати до замку.

Але мої плани грубо порушили! 

Я не бачив жодної зброї, нічого не почув і не відчув, просто мої лапи підкосилися і я впав мордою вниз, носом прооравши невелику канавку. Розбиратися, а тим більше лякатися не було часу. Я знову схопився на лапи. Але одразу, так само підло повалився на землю. Темрява, та що ж відбувається!? 

Більше я піднятися не зміг. Хоча відчайдушно намагався. Рив пазурами землю, гарчав від злості та розпачу. Навіть повзти не вдавалося, ніби хтось міцно тримав мене за черево.

Мене знову оточили, цього разу більш щільним кільцем. Усього шістнадцять однаково одягнених чоловіків. Вони трималися на безпечній відстані, з оголеними клинками та луками з накладеною стрілою, готові будь-якої миті вступити в бій. Я перестав борсатися, це було марно, а показувати свою безпорадність було соромно. Тільки постарався лягти зручніше, невидимі пута дозволили мені лягти на живіт, підібрати задні лапи та витягнути передні. Також легко вдалося підняти голову. Залишилось тільки чекати, що буде далі.

Довго чекати не довелося. Кільце чоловіків розімкнулося, пропускаючи в середину міцно складеного, невисокого, сивого чоловіка, у вже знайомому мені скромному вовняному костюмі. 

- Довго ж ти чинив опір. Я на тебе ще вночі чекав. Хоча більше ставок йшло на те, що ти зжереш милу дівчину, не давши їй можливості навіть пікнути. - Сивий безстрашно підійшов ближче. Не зважаючи на загрозливий рик і оскал, зазирнув у мої жовті очі. - Як не сумно усвідомлювати свої помилки, але я прорахувався. Ти виявився сильнішим. Але цього разу я не схиблю.

Демовент повів рукою зверху донизу. На мою голову почала тиснути невидима сила, змушуючи притиснутися до землі. Чоловік сів навпочіпки, відновлюючи зі мною зоровий контакт. Раптом голову ніби затиснули в лещата, біль був нестерпним. Я мимоволі притиснув вуха і тихенько заскавчав. Пазурі вп'ялися в землю, а лапи від напруження звела судома. Я відчайдушно намагався заплющити очі, відірватися від цього пронизливого погляду, але не вдалося. Демовент вдоволено посміхався.

Час сповільнився, ніби теж знущався з мене. Частий стукіт серця відраховував кожну мить моїх тортур. Я вперше пожалкував про те, що моє тіло звикло переносити біль, так хотілося знепритомніти, впасти в рятівне безпам'ятство. 

- Сильний! - з ноткою захоплення сказав Демовент, нарешті відводячи від мене свої моторошні чорні очі. – До тебе всі непритомніли. 

Я розпластався на землі, подумки посилаючи мою силу, якомога далі.

- Устань! – владно наказав чаклун, коли піднявся сам. 

Я думав, що після такого тиждень не зможу навіть хвостом поворухнути, не те що піднятися. Але ні, лапи самі собою заворушилися, піднімаючи тіло, що нило від спазму. 

- А тепер повертайся до замку, - продовжив командувати мною Демовент, - тим самим шляхом, що й прийшов. Обернися в людину. І вбий леді Лінару. Виконаєш – уб'єш себе. 

Попри моє бажання, негайно вгризтися в горло чаклуну, я слухняно розвернувся і потрусив у вказаному напрямку. Ще й почав поступово набирати швидкість.

Подумки я пручався як міг, навіть кричав собі "стій!". Все це було марно. Немов мій розум замкнули в клітку, залишивши можливість тільки бачити, чути та відчувати. Це злило, дратувало, але найбільше всього неймовірно лякало.