Місячний син. - Черкащенко Дарія

- Прокинься, - обережно, щоб не налякати я доторкнувся до її плеча. 

– Що? - Дівчина сонно потерла очі. 

- Тобі загрожує небезпека. Треба йти.

- Куди? – тепер уже злякано спитала вона.

- Я проведу. Одягайся. 

- У що? Сама?

Я зітхнув. Сунув Лінарі в руки її туфлі, пошепки наказав взуватися. Сам схопив теплий плащ Лінари, свою заздалегідь готову сумку з усім необхідним. Швидко зашнурував чоботи та причепив пояс зі зброєю. На щастя, Лінара за цей час все ж таки трохи прокинулася і натягла на себе взуття. 

- Ходімо, - хапаючи її за руку, я подався до виходу. 

Дівчина не чинила опір, проте вирішила засипати мене питаннями. Добре хоч здогадалася говорити тихо: 

– Ми куди? Що трапилося? Ти щось чув? І взагалі мені холодно. 

- Накинь це, - я кинув їй плащ. - Тільки не зупиняйся, йди за мною.

Дівчина слухняно тупала слідом, кутаючись у вовняне вбрання. 

– Так, а ми куди? 

- У замку сторонні, - коротко пояснив я, сподіваючись на її кмітливість. 

– І ми йдемо їх зустрічати? 

Силою стиснувши щелепу, щоб стримати гнів, я постарався заспокоїтись. Здається, Лінара не розуміла всієї серйозності ситуації. 

– Ми покидаємо замок через таємний хід. І вистачить запитань.

Я знову взяв її за руку, прискорив крок. Ті двоє, з саду, вже мали влізти у вікно, і збагнути, що в кімнаті нікого немає. А ми все ще знаходимося на поверсі, і плетемося добре освітленим коридором, ще й бесіди ведемо. Я вів Лінару не до основних сходів, а до малих – ними користувалися слуги. Далі вниз, на кухню та у підвал. Там і знаходилися потаємні двері, що вели в довгий коридор, що йде далеко за стіну замку. 

Спокійно дістатися пункту призначення, нам, на жаль, не дали. До першого поверху залишалося п'ять сходинок, коли я відчув запах крові. Нічого не пояснюючи, я притис Ліну до стіни, відпускаючи її руку.

- Стій тут. І не кричи, благаю, - тихо наказав я їй, нахилившись до самого вуха. Дівчина злякано проковтнула і нервово закивала, щільно прикривши рота долонями. 

Сковзнувши вздовж стіни, я завмер перед поворотом. Прислухався. Тихий характерний шелест свідчив про те, що хтось, притулившись до стіни, тихо йде до сходів. Діставши меч, я виринув з-за рогу. Миттєво оцінив ситуацію, переконавшись що переді мною сторонній чоловік. Захоплений зненацька противник наніс нервовий і швидкий удар мечем. Я відбив його та повів свій клинок вгору, перерізаючи горло нападнику. Крутнувся, і впіймав падаюче тіло ззаду, акуратно саджаючи його біля стіни. За п'ять кроків на підлозі було ще одне тіло – у калюжі крові, розкинувши руки, обличчям униз лежав мертвий вартовий, який навіть не встиг дістати свого меча. Швидко витерши меч одягом убитого, я сховав його в піхви. Тільки потім повернувся до Лінари, вона дивилася на мене зляканими, широко розкритими очима. Я взяв дівчину за руку. 

- Закрий очі та йди за мною. 

Лінара здогадувалася, що за картина може відкритися їй за рогом, тож послухалася.

За пів хвилини ми зникли за дверима кухні. Я дозволив дівчині розплющити очі, правда, для неї користі від цього було мало. Тут було темно, тільки легке червоне світіння від великої печі – вугілля, що палахкотіло жаром, не встигли охолонути. Відсутність освітлення мені зовсім не заважала, я чудово все бачив і впевнено вів підопічну далі. Несподівано Лінара зупинилася і потягла мене на себе. Звичайно, я одразу обернувся, стурбований тим, що міг пропустити небезпеку, і вона підкралася зі спини. Але, на жаль, усі наші неприємності полягали лише в "геніальній" ідеї Лінари. 

– Ми не можемо піти! - випалила вона, коли я обернувся.

- Чому? 

- Ми маємо попередити мого батька. 

Я мало не завив від прикрості. Ну, за що мені така кара? І це я нещодавно думав, що мені подобається ця робота? Ось вам, будь ласка, отримайте каприз люблячої дочки. Звичайно, я розумів її занепокоєння, тому замість того, щоб мовчки потягнути її далі, постарався спокійно все пояснити: 

- Ліно, твого батька теж охороняють. Не аби хто, а два мої брати з гільдії. Вони, так само як і я, відчують небезпеку і зможуть його захистити, або вивести з замку. Будь ласка, не ускладнюй мені роботу. Ходімо.

Я потягнув дівчину за собою, але Лінара не рушила з місця, лише сильніше вперлася ногами, навіть відхилилася назад.

- Ні, - вона замотала головою. - Ти маєш його врятувати. – Голос Ліни почав тремтіти. 

Здається, у неї ось-ось почнеться істерика. Цього ще не вистачало. 

- Його нема від чого рятувати, - вкрадливо відповів я, - з ним усе буде добре. На відміну від нас, якщо ми застрягнемо тут. 

- Ні, Роні, будь ласка! - Вона схлипнула, а в очах заблищали сльози. 

Я зітхнув. 

- З ним усе буде гаразд. Ходімо.

Я більше не став з нею няньчитися, міцніше стиснув руку і потягнув за собою. Ліна пискнула від болю, почала пручатися, але сил не вистачало. Вона навіть присіла, і так навпочіпки проїхала через всю кухню.