Місячний син. - Черкащенко Дарія

- Не треба… - тихо пискнула дівчина. 

- Навіть у вигляді вовка я повністю зберігаю розум. Всі ці дурні легенди вигадані про нас лише тому, що люди заздрять нашій здібності, бояться її, не розуміють. А ще більшість чуток розпустили маги, бо бояться конкуренції, – я посміхнувся. 

Не допомогло. Лінара продовжувала злякано дивитися на мене. Я зітхнув і знову відвернувся до вікна. Залишалося лише чекати. Чекати поки в її прекрасній голівці вляжеться інформація, і вона ухвалить якесь рішення: бігти до батька зі скаргами та обуренням, або залишити все як є. Адже мусить вона зрозуміти, що якщо я її не з'їв до цього, то зараз, тим більше не збираюся.

Минуло хвилин п'ять повного мовчання, яке знову порушила Лінара. І знову вона мене здивувала. 

- Пробач, - тихо сказала вона. Я обернувся, дивлячись на неї. - Пробач, - впевненіше і голосніше повторила вона. - Вибач за те, що поводилася як дурне дівчисько, тоді коли ти мене рятував. Вибач, за те, що образилася... - її голос почав тремтіти, очі сповнилися сльозами. Вона зло потерла їх. Прокашлялася. – І вибач за те, що злякалася. Адже ти, правда, стільки часу зі мною, і те, що ти не зовсім людина, не повинно щось змінювати. 

Я тихо й полегшено зітхнув. Ну ось, нарешті все налагодилося.

- Я не серджуся, - лагідно посміхаючись дівчині, відповів я. 

- Я рада, - одна сльозинка таки викотилася з її ока, вона змахнула її та посміхнулася. - Ти продовжиш мене вчити? 

- Ах, ось воно в чому річ! – посміхнувся я. 

- Ні-ні, ти не подумай, - дівчина поспішила виправдатися. – Просто сьогодні, коли вони випали, я згадала, як здорово та весело було, коли ти мене вчив. І як ми з тобою розмовляли вечорами. Теплі спогади повернули мої мізки на місце. - Вона посміхнулася. 

- Я радий. Тоді завтра потрібно обов'язково відновити тренування, бо форму втратиш.