Місячний син. - Черкащенко Дарія

Люди – дуже дивні створіння. От уб'єш когось, то тебе за це щиро дякують, буває, гроші платять понад призначену суму, за те, що чисто спрацював. А врятуєш когось, то тебе "телепнем" обізвуть, на додачу скажуть: "А я хіба просив себе рятувати?" 

Ось і Лінара образилась на мене. А коли ми ввійшли до будинку Марка, і леді потрапила в дбайливі руки дружини начальника варти, то зовсім перестала зі мною говорити. При нагоді дивлячись на мене ненависним поглядом. Було неприємно, але я не дуже переймався із цього приводу, адже ми повернулися до того, що було у нас при першому знайомстві – холодна неприязнь з боку дівчини.

Марко мав чудову родину. Його дружина Дінара – приваблива пишнотіла брюнетка – подбала про нас як про рідних дітей, яких у неї було вже троє. Четвертий мав з'явитися на світ через чотири місяці. Емар був найстаршим сином, високим чотирнадцятирічним юнаком, таким же чорнявим як мати та таким же серйозним як батько. Середній - десятирічний бешкетник, на ім'я Томі - всіх радував своєю щирою веселою усмішкою і великими допитливими карими очима. Їхня молодша сестричка, років п'яти, весь час тулилася до маминої спідниці, і з цікавістю розглядала Лінару.

Виявилося, всі домашні Марко багато чули про мене. Хлопчаки не соромлячись, одразу почали випитувати про ту саму гільдію, в якій я навчаюсь, і як їм туди потрапити? Від тривалого допиту мене врятувала Дінара, суворо наказавши молодшим дітям йти далі спати, адже наш неочікуваний візит змусив всіх дуже рано піднятися. А Емару допомогти влаштувати нам місце для відпочинку. Вони навіть не здивувалися, дізнавшись, що я спатиму з Ліною в одній кімнаті, спокійно прийнявши на віру просту відповідь - "так треба". Але довго пробути в цьому будинку нам не довелося, як тільки ми закінчили снідати – Дінара та Емар вирішили поїсти з нами – повернувся Марко. Дружина кинулася в обійми чоловіка з такою щирою радістю, що Лінара навіть пустили сльозу. Адже Дінара сильно хвилювалася, дізнавшись про подію в замку, тільки дуже вміло приховала свої почуття за домашніми справами. Тепер вона радісно клопотала навколо чоловіка, посадивши його з нами за стіл. 

- Як мій батько? – одразу поцікавилася Лінара. 

- З ним все гаразд. Його охорона чудово спрацювала, так само як і ти Роні. 

Динара поставила перед Марко миску з кашею. Перериваючи розповідь, він негайно запустив у неї ложку. Ми терпляче чекали, поки чоловік вгамує перший голод і продовжить. Він не змусив себе довго чекати:

- Коли один із твоїх, - він кивнув у мій бік, - Фальк, якщо я не помиляюся... Досі не можу навчитися їх розрізняти. Ось у вашого батька, леді Лінара, якось виходить, а у мене ні. - Чоловік різко замовк, розуміючи, що розмова пішла кудись не туди. Прокашлявся. - Вибачте, я відійшов від теми. Так от, коли Фальк прибіг до нас у казарму і сказав, щоб ми підіймали тривогу і мчали в замок, я був, м'яко кажучи, приголомшений. Адже ніхто, нічого й ніде! Але ми без розмов виконали його наказ. Швидко перевіривши всі поверхи, виявили порушників. Як не прикро це визнавати, але працювали вони добре. Охорону обійшли швидко і тихо, а тих, хто стояв на дорозі, безшумно прибрали. Семеро наших хлопців… Якби не Фальк… – він осікся. Кашлянув. - Ну, загалом, взяли ми їх швидко. А тепер ти мені розкажи, як ви дізналися про небезпеку? - Марко благаюче глянув на мене. 

Дорослий чоловік із таким поглядом мав смішний вигляд. Важко було стримати усмішку, але ще важче було відмовитись від відповіді.

- З мого боку все дуже просто – я почув розмову під вікном. Двоє з'ясовували, чи це справді кімната Лінари, і розробляли план швидкої дії. 

- Справді, просто, - облизуючи ложку, погодився Марко. – Ну, а брати твої? 

- У них і спитайте, - з усмішкою відповів я. 

- Обов'язково. 

- Із нападників когось упіймали? – тепер настала моя черга ставити запитання.

- А як же. Трьох! – гордо похвалився начальник варти.

- А скільки їх було всього? 

Марко в задумі пожував свиняче ребро, подане разом із кашею. 

- Дев'ятеро. До речі, біля кухні твоя робота? 

Я кивнув. Лінара несподівано зблідла і почала швидко допивати компот. 

- Так… - Марко знову кашлянув, спостерігаючи за дівчиною. - Тяжка нічка видалася. Ви готові повернутись додому? 

- Готові, - відповіла за нас двох Лінара.

Після теплого прощання з родиною Марко, на нас чекала не менш тепла зустріч із батьком Лінари. Станіс Талеон з такою старанністю обіймав свою дочку, як півтори години тому це робила Дінара зі своїм чоловіком. Мені дякував з не меншою запопадливістю. Я був радий, що хоч хтось оцінив мої старання. Слідом за цим, Лінару чекала тепла ванна і не менш тепла постіль. Дівчина заснула швидко, я ж спати не міг зовсім та й не хотілося якось. Натомість я протер клинок промасленою ганчіркою, очищаючи його від залишків крові, потім сів читати книгу.

Моє заняття перервалося тихими схлипуваннями Лінари. Я підвівся, підійшов ближче. Дівчина плакала уві сні. Обережно присівши на краєчок ліжка, я погладив її мокре волосся. Вона відчула дотик, але на щастя не прокинулася. Затихла. А потім вимовила одне єдине слово, яке змусило моє серце битися швидше: 

- Роні…