Місячний син. - Черкащенко Дарія

Людина, що йшла сходами, наближалася. Я глибоко вдихнув, збираючи волю у кулак. Двері відчинилися і я з полегшенням випустив повітря. 

- Батько, доброго ранку! – я схилив голову, у поважному привітанні. 

- Сподіваюся, що так. - Батько уважно оглянув мене з ніг до голови, особливо приділивши увагу очам. - Мені Рендел коротко описав ситуацію. Дивлюся, не дарма вони попросили пташника, поки сюди не приходити. Ходімо, досить лякати пернатих.

Я зробив кілька невпевнених кроків у бік виходу, потім вирішив поділитися своїми побоюваннями: 

- Тато, боюся я не… 

- Я допоможу, - м'яко перебив мене батько, кладучи руку на плече. 

Так, наказ ватажка зграї практично неможливо порушити. Навіть безумці схиляли голови перед ним. Мені накази не знадобилися, тільки почуття руки, що щільно стискає моє плече, дозволило нам спокійно дістатися до підвалу і таємного ходу. Це був не тільки найкращий спосіб непомітно вибратися із замку, а й швидше дістатися лісу, практично не перетинаючись з людьми.

Змінити іпостась вирішили у тунелі, залишивши там одяг. Дуже зручно буде повернутися тим самим шляхом. Я опустився на коліна, торкнувся долонями холодної кам'яної підлоги. Зосередився. Готуючись у котре поринути в океан болю. Зміна проходила не більше тридцяти секунд, але щоразу вона здавалася вічністю. І щоразу ти твердиш собі, що не витримаєш цього більше, не зважишся, але потім стаєш звіром знову і знову. Напруга м'язів перейшла у хворобливий спазм. Пролунав тихий хрускіт кожного суглоба, що вивертається, та кісток, що змінювали свою форму.

Я розплющив очі, лежачи на підлозі, відчуваючи боком холодний камінь. Уривчасто і глибоко зітхнув, звикаючи до нового розташування ребер та зв'язок. Відновив подих. Підвівся. Ворухнув вухами та хвостом, допомагаючи тілу та розуму згадати один одного. 

З потаємного входу, прихованого зеленими чагарниками та кам'яною плитою, що відсувається за допомогою механізму, власне як і вхід з підвалу, обережно вибралися два вовки. Першим йшов мій батько, темно-сірий, із чорною спиною і темний "коміром" на масивних грудях. Слідом ступав я, з ще темнішою шерстю, мене легко можна було сплутати з тінню, якби не світліші донизу лапи.

Дрібні звірята, при нашій появі тут же пускалися втікати, або завмирали у своїх норках. Ритмічний стукіт кожного маленького серця, манив немов дзвіночок, що кличе до довгоочікуваної вечері. Але ватажок не зупинявся, ведучи глибше в ліс і якомога далі від міста. Я слухняно трусив слідом. Правда, іноді батькові доводилося на мене грізно гарчати, бо в вовчому тілі було ще складніше тримати себе в лапах і я відвертався на зайців, що пробігали повз. Одного разу навіть помчав убік, почувши запах оленів. Батько нагнав мене, повалив на землю і трохи потріпав, вправляючи мізки, що перекосилися.

Наступного разу, коли вітерець доніс до мого чорного носа запах борсука, я тихенько заскавчав, дивлячись на ватажка. Замахав хвостом. Батько не заперечив, тільки дав зрозуміти, що залишить мене, і що я можу гуляти до самого заходу сонця. Потім він чекає на мене у замку. Я знав, що зі Станісом проблеми будуть улагоджені, а Лінара під надійним наглядом, коли в замку буде сам голова гільдії вбивць. Радісно тявкнувши, (як цуценя, слово честі!) я помчав прямо до своєї майбутньої здобичі.