Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Гадаєш, Дара знала про Джасру та Люка?

Він хотів здвигнути плечем, але здригнувся й передумав.

— Знову ж таки, мені не відомо. Якщо вона знала, то я не знаю відповіді на твоє наступне питання: звідки вона знала? Згода?

— Згода.

Рендом закінчив свій контакт і прибрав Козир до колоди. Тоді обернувся й подивився на Віаллу. Він, здавалося, хотів їй щось сказати, але передумав і перевів погляд. На мене. Тут я почув, як Корал застогнала, та відвернувся, збираючись вийти з кімнати.

— Хвилинку, Мерліне, — промовив Рендом, — не втікай.

Я зустрівся з ним поглядом. Рендом дивився розлючено чи просто з цікавістю, я не міг сказати. Ці насуплені брови, ці примружені очі могли свідчити й про перше, й про друге.

— Ваша Величносте? — сказав я.

Він наблизився до мене, схопив за лікоть і, розвернувши від ліжка, спрямував до дверей, що вели до сусідньої кімнати.

— Віалло, я ненадовго займу твій кабінет, — сказав Рендом.

— Будь ласка, — озвалася вона.

Він завів мене всередину й зачинив за нами двері. Бюст Джерарда, що стояв біля протилежної стіни, упавши, лежав, розбитий, на підлозі. У дальньому кутку кімнати, де було робоче місце Віалли, стояла ще незавершена скульптура. Мабуть, це була якась морська істота з численними кінцівками. Я такої зроду не бачив.

Рендом різко повернувся до мене, запитально обвів поглядом і сказав:

— Ти стежиш за ситуацією між Беґмою і Кашфою?

— Більш-менш, — відповів я. — Білл учора коротко ввів мене в курс справи. Ереґнор, і таке інше.

— Він розповів тобі, що ми збираємося взяти Кашфу до Золотого Кола і покінчити з проблемою Ереґнора, визнавши право Кашфи на ці землі?

Мені не сподобалося, як він мене про це запитав, до того ж я не хотів підставляти Білла. Схоже, ця справа була ще засекречена, коли ми з ним її обговорювали. Тому я відповів:

— На жаль, подробиць я не пригадую.

— Добре, слухай, що я планую робити, — сказав мені Рендом. — Зазвичай ми не надаємо гарантій, що сприятимемо одній зі сторін угоди за рахунок іншої. Але Арканз, герцог Шедбурнський, скажімо так, тримав нас на гачку. Він найкраще відповідав нашій меті як правитель своєї держави, тому, коли цю руду сучку вдалось усунути, я розчистив для нього шлях до трону. Арканзові було відомо, що він може розраховувати на мене, претендуючи на трон після того, як право спадкування було порушено двічі, тож він зажадав отримати Ереґнор... ну, я і віддав його йому.

— Зрозуміло все, — сказав я, — крім одного: як це стосується мене?

Він повернув голову й уважно подивився на мене лівим оком.

— Коронація мала відбутися сьогодні. Я мусив ось-ось переодягтися й козирнутися туди...

— Ви вживаєте минулий час, — зауважив я, аби заповнити паузу.

— Так і є. Так і є, — пробурмотів Рендом, відвертаючись. Він пройшовся кімнатою, поставив ногу на уламок розбитої статуї і повернувся до мене: — А зараз нашого доброго герцога або вбито, або ув’язнено.

— То коронація не відбудеться? — запитав я.

— Au contraire[157], — відповів Рендом, і надалі вивчаючи моє обличчя.

— Здаюся, — сказав я. — Поясніть мені, що відбувається.

— Сьогодні вранці, ще на світанку, стався державний переворот.

— Палацовий? — запитав я.

— Можливо, і палацовий також. Але за підтримки іноземних військових.

— А що робив Бенедикт, коли це відбувалося?

— Я наказав йому ще вчора вивести війська і відразу після цього й сам повернувся додому. Ситуація виглядала цілком стабільною, а якщо б під час коронації там були присутні війська Амбера, це б могло справити погане враження.

— Справді, — я погодився з ним. — Тобто, щойно Бенедикт вийшов звідти, хтось туди зайшов, розправився з майбутнім королем, а місцевим поліціянтам навіть і на думку не спало, що так чинити негоже?

Рендом повільно кивнув і мовив:

— Десь так і було... Як ти гадаєш, чому таке могло статися?

— Можливо, вони не були настільки уже обурені перебігом подій?

Рендом посміхнувся та хруснув пальцями.

— Натхненно, — сказав. — Комусь може навіть здатися, що ти був у курсі того, що відбувається.

— Хтось може помилятися, — відказав я.

— Сьогодні твій колишній однокашник Лукас Рейнард став Рінальдо Першим, Королем Кашфи.

— Чорт забирай! — присвиснув я. — Мені й на думку не спадало, що він прагне цієї посади. І що ви збираєтеся робити?

— Гадаю, цю коронацію я пропущу.

— Я мав на увазі, у довгостроковішій перспективі?

Рендом зітхнув та відвернувся, буцнувши ногою якусь каменюку.

— Тобто, ти хочеш знати, чи я не збираюся скинути Рінальдо, повернувши туди Бенедикта з військом?

— Коротко кажучи, так.

— Це б виставило нас у дуже поганому світлі. Те, що зробив Люк, не виходить за межі Ґраустаркської[158] політики, що превалює у тих краях. Якщо ми увійдемо туди і наведемо лад, там невдовзі знову запанує політичний хаос. Ми могли б повторити те саме, якби це був переворот на чолі з якимось божевільним генералом чи аристократом з манією величі. Але Люк має легітимні права на трон, і наразі він сильніший за герцога Шедбурнського. До того ж Люкові симпатизує народ. Він молодий, справляє гарне враження. Наше повернення туди буде значно менш правомірним, аніж наше минуле там перебування. Проте я, навіть попри це, був майже готовий ризикнути отримати тавро агресора, щоб тільки не дати заволодіти троном синові цієї рудої сучки. А тоді моя людина в Кашфі повідомила, що він перебуває під протекцією Віалли. Я запитав її, чи це так. Вона підтвердила, що то правда, а ще сказала, що ти був присутній, коли це сталося. Віалла пообіцяла розповісти мені все після того, як Дворкін закінчить операцію. Зараз вона не відходить від пораненої, бо її емфатичні здібності можуть стати у пригоді. Але я не годний чекати. Розкажи мені, що і як сталося.

— Але спершу скажіть мені одну річ...

— Що саме?

— Які вояки посадили Люка на трон?

— Найманці.

— Найманці Далта?

— Так.

— Зрозуміло... Тож я скажу, що Люк відмовився мститися Дому Амбера. Зробив це із власної волі, після розмови з