Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Чоловік вийшов із темряви, котра його ховала, і я побачив, що він повільно, обережно просувається вздовж стіни. Принаймні йти Лабіринтом незнайомець не збирався. Він простував до точки, що лежала практично навпроти входу до Лабіринту.
Мені не лишалося нічого іншого, крім іти далі своїм маршрутом, і він вів мене вигинами та поворотами, з яких я вже не міг бачити незнайомця. Діставшись чергового розриву і проходячи ним, я відчував, як своїми кроками лагоджу його. Мені здавалося, що мої дії супроводжує ледь чутна музика. Потік світла линув тепер швидше, заповнюючи лінії, карбуючи позаду мене чітку вогнисту доріжку. Я підбадьорливо гукнув щось Юртові — він тримався позаду, на відстані кількох поворотів, хоч інколи, наслідуючи звиви візерунка, опинявся попереду мене, і так близько, що я міг би торкнутися його, якби була така потреба.
Сині омахи вогню здіймалися тепер вище, сягаючи мені середини стегна, волосся на моїй голові почало їжачитись. Я увійшов у ланцюжок повільних поворотів. Намагаючись заглушити тріск та музику, спитав: «Як там ти, Фракір?» — відповіді не отримав.
Я повернув і потрапив на ділянку, де опір був дуже сильним, проминув її, не зводячи очей з вогняної стіни в центрі Лабіринту, що оточувала Корал. Обігнувши стіну, знову побачив протилежний бік Лабіринту.
Незнайомець стояв і чекав, сховавши обличчя у високо піднятий комір плаща. В мішанині тіней я бачив лише, як блищать його вишкірені зуби. Мене вразив той факт, що тепер він стояв просто посеред Лабіринту, очевидно, чекаючи, коли я наближуся до нього. А тоді я зрозумів, що він дістався сюди крізь розрив у лініях, який я ще не встиг полагодити.
— Тобі доведеться забратися з мого шляху, — крикнув я. — Не можу зупинитись, і тобі зупинити мене не дозволю!
Він навіть не поворухнувся, і я згадав, як батько розповідав мені про двобій у первісному Лабіринті. Я ляснув по ефесу Ґрейсвандіра.
— Усе одно пройду, — застеріг я.
Ще крок, синьо-біле полум’я здійнялося ще вище, й у вогняних відсвітах я побачив обличчя незнайомця. Це було моє власне обличчя.
— Ні, — сказав я.
— Так, — мовив він.
— Ти останній з фантомів Лоґрусу на моєму шляху.
— Авжеж, — сказав він.
Я зробив ще крок.
— Утім, — зауважив я, — якщо ти — реконструкція мене самого, яким я був, коли проходив Лоґрусом востаннє, чому ти виступаєш проти мене? Я, такий, яким був тоді, не взявся б за таку роботу.
Його усмішка зів’яла.
— У цьому сенсі я — не ти, — промовив він. — Гадаю, моя особистість була синтезована певним чином, аби все відбулось, як треба.
— Тобто, ти — це я після лоботомії і з наказом убивати.
— Не кажи так, — заперечив він. — Це звучить як щось неправильне, а я все роблю, як треба. У нас із тобою навіть спогади однакові.
— Пропусти мене, поговоримо пізніше. Гадаю, Лоґрус сам себе намахав з оцим своїм останнім трюком. Ти не хочеш убивати себе самого, і я теж. Разом ми можемо перемогти у цій грі, а в Тіні вистачить місця більш як для одного Мерліна.
Я рухався повільно, але мусив зробити наступний крок. Утратити інерцію руху в цій точці не міг.
Він стиснув губи у ниточку й похитав головою.
— Мені шкода, — сказав він. — Мого віку — лише година, якщо я тебе не вб’ю. Якщо вб’ю, житиму замість тебе.
Він видобув клинок.
— Я знаю тебе краще, ніж ти гадаєш, — сказав йому, — хай навіть тебе й реструктурували. Не думаю, що ти це зробиш. Окрім того, можу скасувати твій смертний вирок. Я навчився деяких штучок, які спрацьовують із вами, фантомами.
Він витягнув свій клинок уперед, майже упершись у мене вістрям. Його меч нагадував той, що був у мене колись, багато років тому.
— Мені шкода, — повторив він.
Я дістав Ґрейсвандір, аби захищатися. Дурістю було б цього не зробити. Адже я не знав, що Лоґрус зробив з його головою. Напружив пам’ять, пригадуючи, які фехтувальні прийоми я засвоїв уже після того, як пройшов посвяту Лоґрусом.
Так. Двобій між Бенедиктом та Борелом допоміг мені пригадати. Уже після своєї ініціації я взяв кілька уроків італійського стилю фехтування. Парирування в італійців розмашистіше, удавано недбале, але дає змогу дістати супротивника з більшої відстані. Ґрейсвандір почав діяти, відбиваючи лезо супротивника назовні й рухаючись уперед. Він зігнув зап’ясток у французьку четверту, але я вже перевів лезо в інший бік, рука й надалі витягнута, кисть пряма, права нога ковзнула вперед уздовж лінії, а нижня частина мого леза важко вдарила у нижню частину його леза ззовні, я негайно зробив крок уперед лівою ногою, тиснучи зброєю навхрест його корпусу, доки гарди наших мечів не зіткнулись, і продовжував тиснути вниз і після цього.
А тоді моя ліва рука впала на його правий лікоть, і я приготувався до кидка, якому навчив мене в коледжі мій приятель, майстер бойових мистецтв. Здається, він називав його «дзенпонаґе»[136]. Я трохи присів, не припиняючи тиснути вниз. А потім різко крутнувся проти годинникової стрілки. Він утратив рівновагу й почав падати вліво від мене. Але впасти я не міг йому дозволити. Якщо він гепнеться просто на Лабіринт, відчував я, то буде ще той феєрверк. Отже, не давши йому торкнутися підлоги, я вперся в його плече й штовхнув так, що він упав, але в зону розриву. І тут я почув крик, і ліворуч від мене промайнула постать, укрита вогнем, наче плащем.
— Ні! — закричав я, намагаючись дотягнутися до неї.
Але не встиг. Юрт зійшов з лінії, пролетів у стрибку повз мене та встромив свого меча у мого двійника, хоча його власне тіло вже закручувалося вогняним вихором. Із рани на тілі мого двійника теж вирвалося полум’я. Він спробував підвестись, але знову впав.
— Не кажи, що я не прислужився тобі, брате, — мовив Юрт, і з цими словами він перетворився на смерч, що піднявся під стелю зали, а тоді зник.
Я не міг дотягнутися й торкнутися свого двійника, а ще за мить і не захотів би цього робити, бо той швидко перетворювався на живий смолоскип.
Він дивився