Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Вогняні язики кивнули в мій бік.
— Це нечесна гра, — промовив я вголос.
Полум’я кивнуло знову.
Я продовжував розглядати Пошкоджений Лабіринт. Знав про це явище практично тільки те, що розповідала Джасра. Але пам’ятав, як вона казала, що проходити Пошкоджений Лабіринт треба між лініями, тоді як Камінь підказував мені йти лініями, як у справжньому Лабіринті. Й це було схоже на правду, наскільки я пригадував, що розповідав мені батько. Таким чином можна накреслити відповідні доріжки на місці розривів. Мені не потрібна була якась дурнувата ініціація, що її отримують, проходячи між лініями.
Юрт дійшов до найвіддаленішої точки з того боку Лабіринту і тепер наближався до мене. Коли він опинився навпроти розриву в зовнішній лінії, звідти вирвався промінь світла й підлогою пробіг до його ніг. Жах відбився на обличчі Юрта, коли світло торкнулося його ніг. Він заволав і почав танути.
— Зупинися! — гукнув я. — Чи шукай собі іншого ремонтувати Лабіринт! Віднови його і дай йому спокій, або я відмовляюся це робити! Я не жартую!
Напівзниклі ноги Юрта знову видовжилися. Синьо-біла хвиля жару, що підіймалася його тілом, схлинула, а світло відкотилося від його ніг. З обличчя Юрта зник вираз болю.
— Я знаю, що він — фантом Лоґрусу, — сказав я, — і копія мого родича, якого люблю найменше, але ти, сучий сину, дай йому спокій, або я не пройду тобою! Хай тобі лишається Корал, а сам зоставайся пошкодженим!
Світло втяглося назад крізь розрив у лінії, і все стало таким, яким було за мить до того.
— Чекаю на виконання твоєї обіцянки, — сказав я.
Велетенська стіна полум’я здійнялася над Пошкодженим Лабіринтом, сягнувши самісінької стелі, й упала.
— Розцінюю це як знак згоди, — сказав я.
Омахи полум’я кивнули.
Я почув, як Юрт прошепотів:
— Дякую.
8
Отже, я рушив Лабіринтом. Якщо ступити на чорну лінію, відчуття зовсім інше, ніж коли крокувати вогнистими лініями під Амбером. Під ногами відчувалася наче гола земля, а відірвати ногу було важкувато, й чулось якесь потріскування.
— Мерліне! — гукнув Юрт мені вслід. — А я що маю робити?
— Тобто? — уточнив я.
— Як мені звідси вибратися?
— Вийди крізь двері та рушай Тінями, — сказав я, — або подолай цей Лабіринт услід за мною, і він відішле тебе, куди забажаєш.
— Не думаю, що можна мандрувати Тінню так близько від Амбера. А ти як гадаєш?
— Можливо, ми надто близько. То відійди далі фізично, а відтак уже спробуй.
Я просувався далі. Тепер чув тріск на кожному кроці.
— Я заблукаю в цих печерах, якщо спробую так зробити.
— Тоді йди за мною.
— Лабіринт мене знищить!
— Він пообіцяв цього не робити.
Юрт хрипко розсміявся:
— І ти йому віриш?
— Якщо Лабіринт хоче, щоб роботу було виконано належним чином, то не має вибору.
Я наблизився до першого розриву в Лабіринті. Зазирнувши до Каменя, побачив, де мала б пролягати лінія. Не без трепету ступив туди, де наразі не було жодних позначок. Тоді зробив ще крок. І ще. Коли просвіт залишився позаду, мені закортіло озирнутися. Натомість я продовжував іти вперед, аж поки вигин лінії дав змогу побачити це місце збоку від мене. Я уздрів, що той відрізок лінії, яким уже пройшов, наразі сяє, як і має бути у справжньому Лабіринті. Наче лінія знову поглинула те сяйво, що було розлите навкруги, а до проміжків між лініями повернулася притаманна їм чорнота. Юрт саме дістався того місця, звідки я зайшов до Лабіринту. Ми перезирнулися.
— Не знаю, Мерліне, — мовив він. — Просто не знаю.
— Юртові, якого я знав раніше, не стало б духу спробувати... — сказав я.
— Мені теж бракує духу.
— Ти сам сказав, що наша мати проходила Лабіринтом. Є шанси, що ти успадкував цю здатність. Якого дідька? Якщо я помиляюся, усе опиниться позаду швидше, ніж ти помітиш.
Я зробив ще крок. Він безрадісно розсміявся.
А тоді промовив: «Якого дідька?!» — і ступив на Лабіринт.
— Агов, я ще живий, — гукнув він до мене. — Що тепер?
— Іди вперед, — відповів я. — Йди за мною. Не зупиняйся. І не полишай лінію, інакше й домовленість не допоможе.
Пройшовши поворотом, я загубив Юрта з очей. Пройшов ще трохи і став відчувати біль у правій нозі, мабуть, через те, що довелося стільки пройти пішки та ще й на гори дряпатися. Біль посилювався із кожним кроком. Незабаром пекло вже нестерпно. Може, я десь порвав собі зв’язку? А може...
Ну, звісно. Тепер я розчув запах паленої шкіри.
Сунувши руку за халяву, витягнув з-за неї кинджал, зроблений у Хаосі. Він був гарячий. Це Лабіринт своєю присутністю так впливав на нього, і я більше не міг носити його на собі.
Розмахнувшись, викинув кинджал уперед, за межі Лабіринту, і той полетів у кінець зали, до тієї стіни, де були двері. Машинально я провів кинджал очима. В імлі, у котру він занурився, здавалося, щось невиразно ворухнулося. Там стояв якийсь чолов’яга, стояв і дивився на мене. Кинджал ударився об стіну й упав на підлогу. Нахилившись, чоловік підняв зброю. Я почув короткий смішок. Тоді той зробив невловимий рух, і кинджал, описуючи дугу, полетів над Лабіринтом у моєму напрямку.
Він упав попереду мене, з правого боку. Тільки-но кинджал торкнувся Лабіринту, він вибухнув фонтаном блакитного полум’я, що піднялося вище моєї голови та розсипалося гарячими іскрами. Здригнувшись, я притишив крок, хоч і знав, що полум’я не має мені зашкодити, але не зупинився. Дійшов до довгої фронтальної арки, далі рухався повільно.
— Не відхиляйся від лінії, — гукнув я Юртові. — Не звертай уваги на таку чортівню.
— Зрозуміло, — відгукнувся він. — А що то за один?
— А дідько його знає.
Я просувався вперед. Тепер рухався ближче до вогняного кола. Цікаво, що подумала б ти’їґа про ситуацію, у якій я перебував наразі? Подолавши ще один поворот, я знову міг бачити значну частину шляху, який залишився позаду. Візерунок сяяв
