Місячний син. - Черкащенко Дарія

Останній місяць літа добігав кінця, а мій місяць служби перекотив через середину. Сімнадцять днів пролетіли зовсім непомітно. Я почав ловити себе на думці, що не проти залишитися тут на довше. Ця робота з перших днів припала до душі, я вважав її деякими тривалими вихідними. Але все одно мріяв якнайшвидше повернутися до колишнього життя, до звичних коротких завдань, до яких мене готували від самого народження. Тепер навіть про них не згадував. Життя в замку було розміреним і спокійним, проте, Лінарі вдавалося мене дивувати чи не щодня. Лякало тільки одне – дівчина почала мені подобається, з кожним новим днем ​​вона ставала для мене чимось більшим, ніж просто підопічна. І кожен новий день я починав із нагадувань про те, хто я, що я тут роблю, і які переді мною стоять завдання. Допомагало. Такий самоконтроль запихав мої почуття глибоко, кудись у найнедоступніші куточки душі, але, на жаль, їх не вбивав. 

Лінара легко долучила Корін до нашої авантюри. Служниця з таким же азартом спостерігала за нашими тренуваннями, як нещодавно це робила її пані. Я побоювався, щоб і вона не попросилася в учениці, але на щастя поки мовчала. Щоправда, сталося дещо інше.

- А ти їй подобаєшся, - повідомила мені ввечері Лінара, влаштовуючись під ковдрою. 

- Їй? - здивовано перепитав я, навіть забувши, що тільки, що збирався робити. - Це кому? 

- Корін, звичайно ж. 

- І з чого ти це взяла? 

- Дівчата таке відчувають. Ще бачу, як вона дивиться на тебе. Але найвагоміший доказ - вона мені про це щойно розповіла, коли допомагала приймати ванну. 

- А вона більше тобі нічого цікавого не розповіла? - посміхнувся я, нарешті, згадавши, що теж хотів лягти спати, але перед цим треба було зняти шкіряні нарукавники та чоботи.

- Ну, сказала, що страждає від цього, адже ти на неї ніколи не звернеш увагу. Вона проста служниця, а ти мій особистий охоронець, з якоїсь загадкової та таємничої гільдії, - вона хихикнула. - А ще, каже, що ти красень, а такі на неї ніколи не дивилися. 

- Хай не вигадує, вона симпатична дівчина, просто не в міру скромна. У цьому і є її проблема, – сказав я, пропускаючи повз вуха відвертий комплімент. 

Красенем я себе ніколи не вважав, але й від браку жіночої уваги не страждав. Як сказала мені одна знайома: "це всі твої очі, ти як подивишся, так я одразу тану".

- Я майже так само їй сказала. А ще порадила тобі все розповісти. 

Я знову забув, що хотів зробити, застигши в одному чоботі, тримаючи другий у руці. 

– Це ще навіщо? 

Лінара знову засміялася. 

- Що ти, як маленький? Щоб ви могли гуляти разом. Кохання, це ж чудово! – театрально вигукнула вона, обіймаючи подушку. 

- Якщо кохання взаємне, - буркнув я у відповідь, стягуючи другий чобіт, і нарешті, забираючись під ковдру.

- Ах ось воно що. Вона тобі не подобається? 

Лінара підклала подушку під голову, загасила свічку. 

- Не те щоб зовсім не подобається. Повторюся – вона симпатична. Але в нас із нею нічого не буде, тим більше зараз. 

– А якщо потім? Повернешся сюди за нею, на білому коні. 

- Лінара, перестань. 

- Гаразд, я все зрозуміла. Так їй і передам... 

- Ліно! – благав я. 

Дівчина дзвінко засміялася. 

- Тебе так весело дражнити, особливо коли ти намагаєшся бути серйозним. Добре, я більше не буду, поговорімо про щось інше.

- А може, поспимо? 

- Мені не хочеться. Ну, поговорім, трохи. А завтра по обіді підемо до кімнати, і ти відпочинеш. 

- І про що ми говоритимемо? - Насправді, мені зовсім не хотілося вести бесіди, ставлячи це питання, я очікував звичної відповіді - "не знаю", а потім сказати - "ну раз не знаєш, то нумо спати". 

- Поговорімо про тебе. Ти про мене стільки знаєш, а я про тебе нічого. 

Не вийшло! І як я й досі не зрозумів, що з цією дівчиною не все так просто? 

- А що саме ти хотіла б дізнатися? 

- Все! 

- Все – не можу. Багато речей з мого життя є таємницею гільдії.

- Розкажи що можеш, - не вгамовувала дівчина. 

- Ох, - я втомлено зітхнув. – Невже ти хочеш почути всю мою біографію? Мені так ночі не вистачить. 

- Ні, ну щось цікаве, з дитинства, наприклад. Смішну історію, в яку ти потрапив із друзями. 

- У мене таких немає, тому що у мене немає друзів. 

- Як так? Зовсім? 

Лінара підвелася на лікті, щоб подивитися на мене в неяскравому світлі місяця, що саме в цей час заглядав до нас у вікно. Я теж обернувся на бік. 

- Зовсім. Ну, у тому розумінні, що твої подружки. У мене є лише брати по гільдії.

- Невже з вами нічого веселого не відбувалося? 

Я замислився ненадовго, згадуючи перші спільні завдання. Так, це було весело: забиратися наввипередки на дах, ставити ставки, хто з нас швидше знайде ціль, дражнити варту і тікати від неї, використовуючи димові бомби…