Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

— Такого більше не станеться, — запевнила Варта, усвідомлюючи, наскільки невагомі ці слова.

— Я щиро на це сподіваюся, — похмуро кивнув суддя Фелікс. — Сім'я загиблого — одна з найвпливовіших у цих краях.

— Моя теж, — відрізав Златан.

— А про одного з родичів покійного я чув таке, що волосся дибки стає. Він чи не найсильніший тутешній маг, який робить усе, що йому заманеться, і, на біду, балотується на посаду глави. Тож не грай з вогнем, Богуміне. У тебе, наскільки мені відомо, немає могутніх братів чи сестер.

— Що так, то так. Самотній, як билинка, — кисло всміхнувся чех. — Нікому буде й до кровної помсти вдатися в разі чого.

Проте суддя тільки сильніше спохмурнів після цих слів.

***

— У мене таке відчуття, наче ми просто навмання тицяємо пальцями у всі діри цієї справи і покладаємося на везіння, — поскаржилася Варта, сьорбаючи смузі, де льоду було більше, ніж обіцяних фруктів. — Та ще випадково вбиваємо світляків, або вони намагаються вбити нас. Здається, хтось постав проти самої ідеї існування Вартових.

Після зустрічі з суддею Феліксом навалилося таке виснаження, наче австріяк мимоволі поживився всіма їхніми силами. Хоча Златан видавався бадьорим, як і зазвичай, тому Варта вирішила, що слабкість долає лише її.

— Тобі не здається, — Златан сперся обома руками на бірюзовий стіл, що оперізував зал кав'ярні і дозволяв сидіти, мов у вітрині, та дивитися на перехожих, які поспішали кудись, пірнаючи в острівці тіні. — Але в мене є кілька ідей.

— Якими ти, звісно, поділишся зі мною вже тоді, коли зробиш усе сам, — відказала дівчина, пригадуючи схильність чеха до самовбивчої самодіяльності.

— Ні. Годі вже, — Златан наморщив чоло. — Насамперед, підемо на збори темних. Хочу, щоб Амброз Бурштинович та його компанія допомогли нам у пошуках. Я схильний довіритися місцевим темним під керівництвом їхнього глави.

— У них свої проблеми... — зазначила дівчина. — Я чула від того твого Бурштиновича.

— Так? Мені він про це не казав. Ну, ще краще: ми зможемо допомогти їм, а вони нам.

— Я проти. Тільки змарнуємо час. Якщо чеському судді важливо, аби ми не знайшли артефакти, то чим нам допоможе збіговисько молоді?

Златан нахилився до Вартиної склянки й сьорбнув смузі.

— Не треба переоцінювати Желібора, — шепнув він, сторожко нахиляючись до чаклунчиного вуха. — Розумієш, артефакти — це ж не просто якась випадкова ложка, яку можна запхати під подушку. Важко їх заникати так, щоби про це ніхто не дізнався. Я вірю в роботу локального сарафанного радіо. До всього, має бути якась примітна аура...

— Востаннє ці кляті артефакти бачили кількадесят років тому. Як можна розпізнати ауру, про яку ні в кого немає жодного уявлення?

— Щодо «ні в кого» я б не казав так категорично: є хранителі. Бурштин мусить знати їх.

— А Желібор що — не мусить?

— Желібор, за останньою інфою, вгамовує Клементінум і водночас строчить супровідні листи польській делегації, яка їде до Середньоазу. Зіграємо на випередження. А мати на своєму боці тутешніх темних не зайве, — по-змовницьки додав Златан. — Поза тим, у мене є трохи справ.

— Яких, наприклад? — Варту шпигнув холод, і неприємні відчуття всередині обернулися цілком відчутним болем.

— Зустріч із Бертоком. Він хотів щось обговорити... Не можу ігнорувати — сама розумієш, — маг занурив пальці в кучері, силкуючись їх пригладити, і скосив погляд на дівчину. — Що, хочеш зі мною? Закладаюся, ми підемо до якоїсь підозрілої ресторації Шановний суддя сам не свій, якщо під час візиту до Праги не встигає напхатися тутешніми ковбасками.

— Ні, — заперечила Варта. — Думаю, твій дядько покликав би мене сам, якби мав таке бажання.

— Так, він прихильник гарненьких молодих чаклунок і ні краплі не визнає їхньої ролі в політиці... Загалом, я швидко звільнюсь. Увечері обіцяю посиденьки на набережній. Ти, я і жовті пінгвінчики.

— Які ще пінгвінчики?

— Це інсталяція така. Над річкою. Світиться, ніби магічна.

— Чудово, — дівчина неуважно заправила непокірні кучері чеха йому за вуха і подумала, що пінгвінчики варті того, аби на них подивитися. Але не тоді, коли годинник цокотить, відміряючи останні дні їхнього спокою й безпеки. А ще вона подумала, що має візитівку Бертока. І його телефон та мейл. Тому може згодом поцікавитися, чи справді той бачився сьогодні зі Златаном. Чи це чергова брехня, яку не видають до болю теплі очі чародія, котрому вона все ще хотіла довіряти.

***

Від слабкості, що вперто не покидала, пункти статуту зливались у Варти перед очима, хоча вона силкувалася сконцентруватись і запам'ятати, хто, кому і за яких умов повинен підкорятися, коли слово судді криє всіх, як проходять голосування, коли Вартові мають цілковиту свободу дій, і за яких обставин застосовують смертну кару. А ще — як діяти в тому разі, коли стався надто явний вплив на людей і є загроза викрити свою природу.

Частину цих пунктів вона вже знала. Врешті, усіх чародійських дітей вчать засадам на кшталт «не підпалюй свічок павутиною на людському дні народження». Утім, задля уникнення таких ситуацій, поки сила дивує непокірністю, чародійські діти поза школою спілкуються переважно лише у своїх замкнутих колах, дбайливо створених батьками.

Про щось серйозніше — наприклад, як і за яких умов подавати запит до фракції, — Варта мала дуже туманні уявлення. Вона пригадувала розповіді Тайфунової матері, в яких страшні судді відрізали пальці неслухняним дітям, щоб ті більше ніколи не могли торкнутися павутини.

Зрештою після нескінченного гортання сторінок Варта вирішила виділити собі трохи часу на пообідній душ: у спеку рятував лише він. Проте власне віддзеркалення у дверях шафи-купе відвернуло її увагу від температури надворі.

Синець під ребрами, синьо-фіолетовий, уже сходив, залишаючи по собі жовтувату кайму. А в центрі проступали темні обриси фігури, яка віддалено нагадувала серце. Його мовби хтось видряпав на шкірі гвіздком — рвані, криві лінії проступали дедалі чіткіше там, де синець згасав. Варта була певна, що ще вчора не мала на собі цієї «краси». Вона обвела символ кінчиками пальців — нічого не сталося. Вузол усередині теж не нагадував про себе. Та знак, безперечно, мав зв'язок з атакою світлої алхімеї — чаклунка згадала її незлим тихим словом. Тричі. Тоді відкинула ідею про душ і пішла до ноутбука — набирати Евереста.

...— І