Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Наближалася буряна стіна — зрима завіса дощу та шквалу, що знаменувала пришестя великобурі. Вона являла собою гігантський вал води, бруду й каміння в сотні футів заввишки, перед яким пурхали тисячі й тисячі спренів вітру.
У бою Каладін міг прокласти собі шлях до безпеки завдяки вправності зі списом. Коли він стояв на краю прірви, залишалася можливість передумати. Та цього разу порятунку не було. Жодного шансу втекти чи дати відсіч цьому чорному звірові, цій тіні, що застувала весь горизонт, зануривши світ у передчасну ніч. Східна стінка кратера, в якому розмістився табір, зазнала ерозії, а казарма Четвертого мосту була першою у своєму ряду. Між ним і Рівнинами — голий простір. Голий простір між ним і бурею.
Споглядаючи гнану вітром хвилю води та уламків, котра ревіла, лютувала й металася, він почувався так, ніби спостерігав за кінцем світу, що підступав до нього.
Насамкінець Каладін глибоко вдихнув, забуваючи про біль у ребрах. Буряна стіна блискавкою перетнула складський двір і врізалася в Каладіна.
35
Світло, щоб осяяти шлях
«Хоча багато хто хотів, щоб Урітіру збудували в Алетелі, це з усією очевидністю було неможливо. Тож ми попросили, щоби його звели західніше — якомога ближче до Честі». — Чи не найдавніше з першоджерел, у якому містяться згадки про місто; фрагмент дійшов до нас завдяки цитаті — див. «Вавібрар», рядок 1804. Я би віддала все за можливість перекласти «Пісню зорі».
Удар буряної стіни був такої сили, що Каладін заледве не втратив памороки, проте від раптового холоду прояснилося в мізках.
Якусь мить він не відчував нічого, крім цього холоду. Невпинний струмінь води притиснув його до стіни казарми. Уламки скель і гілок з грюкотом налітали на довколишнє каміння, але він уже практично не відчував тіла й не міг сказати, скільки з них потрапляли в нього, залишаючи порізи чи синці.
Балансуючи між притомністю та безпам’ятством, він просто терпів, міцно заплющивши очі й затамувавши подих. Відтак буряний вал із гуркотом покотився далі. Наступний порив вітру налетів збоку: від вихорів і шквалів повітря аж клекотало з кінця в кінець. Цей пóвів шпурнув його юзом, протягнувши спиною по каменю, а тоді здійняв у повітря. Потім вітер перемінився та знову подув зі сходу. Каладін повис у темряві, і прив’язана до його ніг мотузка посмикувалася. Він раптом нажахано усвідомив, що полощеться на вітрі, мовби паперовий змій, причеплений до кільця на похилому даху казарми.
Лише ця мотузка й не давала вітру долучити його до решти уламків, щоби гнати й метляти по всьому Рошару, вистеляючи дорогу бурі. На кілька ударів серця Каладін втратив здатність думати. Лише відчував — тваринний страх і холод. Перший вирував у грудях, рвучись назовні, а другий намагався проникнути крізь шкіру й заморозити зсередини. Він закричав, стискаючи свою єдину сферу так, немовби то був штормовий леєр. Цей крик став помилкою, адже холод отримав доступ до його рота. Неначе якийсь привид просовував руку в горлянку.
Вітер нагадував вир: він хаотично віяв у різних напрямках. Один порив підхопив його, а тоді зронив, і чоловік важко гепнувся на крівлю казарми. Майже одразу жахливі повіви знову спробували здійняти його в повітря, шмагаючи по шкірі струменями крижаної води. Перекоти грому скидалися на серцебиття чудовиська, яке поглинуло його. Блискавки протинали темряву, наче білі ікла — нічну пітьму. А вітер вив і стогнав так голосно, що ледве не заглушав громовиць.
— Хапайся за дах, Каладіне!
Це був голосок Сил. Такий тихий, такий тоненький! Як він узагалі його почув?
Крізь заціпеніння Каладін усвідомив, що лежить долілиць на скісному даху. Нахил був не настільки крутий, щоб він одразу ж з’їхав донизу, та й вітер здебільшого дув у зворотному напрямку. Тож Каладін зробив, як порадила Сил: ухопився за край покрівлі холодними мокрими пальцями та ліг обличчям донизу, схоронивши голову між передпліччями. При цьому він не випустив сфери, притискаючи її до кам’яного даху, який почав вислизати з рук. Вітер дув із надзвичайною силою, намагаючись знести його західніше. Проте якби той ослабив захват, то просто знову завис би в повітрі: мотузка була закоротка й не діставала до протилежного боку невисокої двосхилої крівлі, де він отримав би сякий-такий прихисток.
У дах поблизу нього врізався валун: він не чув звуку удару й не бачив його в буряній темряві, але відчув, як заходила ходором будівля. Камінь покотився вниз і з гуркотом упав додолу. Загалом стихія не мала аж такої сили, проте окремі ураганні пориви могли здіймати в повітря та переносити великі предмети, шпурляючи їх на сотні футів.
Пальці продовжували зісковзували.
— Кільце, — прошепотіла Сил.
Мотузка, що спутувала йому ноги, кріпилася до сталевого кружала, умонтованого у звис покрівлі в нього за спиною. Він випустив дах і, підхоплений зустрічним подувом вітру, вхопився за кільце. Стиснув його, мов лещатами. Обв’язана довкола щиколоток мотузка була завдовжки з Каладінів зріст. На мить той замислився, чи не варто роздлубати її, проте не наважувався відняти руку від кільця. Обіруч тримаючись за нього, він завис, тріпочучи на вітрі, наче вимпел. А в одній із долонь усе ще утримував сферу, притискаючи її до металу.
Кожна мить була справжньою битвою. Вітер то смикав його вліво, то тягнув управо. Він не міг сказати, скільки це тривало: посеред того сум’яття й шалу час не мав жодного значення. Його занімілий, змордований розум схилявся до думки, що все довкола — просто кошмар. Страхітливий сон свідомості, сповнений темних, воскреслих вітрів. Завивання бурі в повітрі, лячний, викривлений світ хаосу та жаху, що поставав у спалахах яскраво-білих блискавок. Здавалося, ніби самі будівлі здуває вбік, наче перехнябився весь світ, деформований грізною потугою стихії.
У ті короткі миті, коли блискавки розколювали темряву, а він наважувався розплющити очі, Каладіну здавалося, що навпроти нього стоїть Сил, звернувши обличчя назустріч вітру й виставивши перед собою крихітні ручки. Немовби намагалася стримати ураган, розламати вітер, як ото камінь-хвилеріз ламає води швидкого потоку.
Крижаний дощ притлумив біль від синців і саден,
