Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Його обличчя з червоного стало багряним. Подвижник закінчив збирати речі, тоді склав Шаллан короткий уклін і поспішливо вийшов з кімнати.
— Якщо дозволите зауважити, це було надзвичайно грубо з боку Вашої Світлості, — не витримала дівчина.
— Я схильна до таких нападів нелюб’язності, — відповіла Джасна. — Упевнена, він чув про те, з ким матиме справу, тож я просто вирішила його не розчаровувати.
— Але ж з іншими подвижниками Паланеуму ви поводилися інакше.
— Бо інші подвижники Паланеуму не намагалися налаштувати проти мене мою підопічну.
— Кабсал не намагався… — Шаллан змовкла. — Він просто непокоївся про мою душу.
— А поцупити мій Душезаклинач цей попик іще не просив?
Та раптом відчула приступ паніки. Рука сама потяглася до капшука на поясі. Невже Джасна знала? «Ні, не може бути, — сказала собі дівчина. — Уважніше слухай, про що тебе питають».
— Поки що ні.
— То пильнуй, — відрізала принцеса, розгортаючи книгу, — бо зрештою попросить. Я вже стикалася з такими, як він, — Джасна глянула на Шаллан, і вираз її обличчя пом’якшав. — Йому до тебе байдуже. У якому б сенсі ти не підозрювала протилежне. І твоя душа тут ні до чого. Уся річ в мені.
— Це дещо самовпевнено з вашого боку, — зауважила Шаллан, — вам так не здається?
— Лише в тому разі, якщо я помиляюся, дитино, — відказала Джасна, знову заглиблюючись у читання. — А таке нечасто трапляється.
34
Буряна стіна
«Прийшов я з Абамабара в Урітіру». — Ця цитата з Восьмої притчі «Шляху королів» начебто суперечить Варалі та Синбіану, які сходяться в тому, що до міста не можна було потрапити пішки. Можливо, дорогу все ж побудували, або Ногадон висловлюється метафорично.
«Виживання мостонавідників не передбачене…»
Каладін почувався мов у тумані. Він усвідомлював, що все болить, але крім того, йому здавалося, що сила тяжіння зникла. Неначе голову відділили від тіла, і вона собі стрибала, як бажала, відскакуючи від стін і стелі.
— Каладіне! — прошепотів чийсь небайдужий голос. — Каладіне, прошу тебе. Будь ласка, годі болю.
«Виживання мостонавідників не передбачене». Чому ці слова так дошкуляли йому? Він пригадав, що сталося: міст став щитом, сили Садеаса було відкинуто, атака захлинулася. «Прародителю бур, — подумав він, — я ідіот!»
— Каладіне?
Голос належав Сил. Він ризикнув розплющити очі й побачив світ догори дриґом: долі простягалося небо, а знайомий складський двір завис у повітрі над ним.
Ні. Це він висів догори ногами під стіною казарми Четвертого мосту. У найвищому місці ця Душезаклята будівля сягала п’ятнадцяти футів і мала дещо похилий дах. Каладінові щиколотки були зв’язані мотузкою, яка кріпилася до кільця, вставленого у звис покрівлі. Мостонавідник уже бачив, як таке траплялося з іншими. Один із них скоїв у таборі вбивство, а другого вп’яте піймали на крадіжці.
Його почепили спиною до стіни — так, щоб обличчя було звернене на схід. На руках не було пут, і вони вільно теліпалися, ледь не торкаючись землі. Він знову застогнав, відчуваючи біль в усьому тілі.
Як учив його колись батько, Каладін почав обмацувати бік, перевіряючи, чи цілі ребра. Він кілька разів поморщився: деякі трималися на чесному слові — принаймні тріщини гарантовані. Проте найімовірніше — зламані. Обмацав і плече — у тому місці, де, як він побоювався, ключицю було перебито. Одне око набрякло. Час покаже, чи немає серйозних ушкоджень внутрішніх органів.
Каладін потер обличчя: кірка засохлої крові залущилися, осипаючись додолу. На голові глибока рана, ніс роз’юшений, губа розсічена. Сил опустилася йому на торс і стояла на грудях, склавши перед собою руки.
— Каладіне?
— Я живий, — промимрив той: через розпухлу губу слів було майже не розібрати. — Що сталося?
— Ті солдати побили тебе, — відповіла спрен і начебто поменшала. — Я їм відомстилася. Один у мене вже тричі сьогодні спіткнувся.
Вона виглядала стурбовано.
Каладін мимоволі всміхнувся. Скільки може людина провисіти так — коли кров приливає до голови?
— Ну й крику було, — тихо промовила Сил. — Гадаю, декого понизили у званні. А того солдата, Ламаріла…
— Що з ним?
— Його стратили, — відповіла вона ще тихіше. — Великий князь Садеас зробив це власноруч, одразу ж після того, як армія повернулася з плато. Сказав, що провина зрештою на світлооких — якось так. А Ламаріл усе репетував, що ти обіцяв засвідчити його непричетність і що натомість слід покарати Ґаза.
Каладін невесело всміхнувся:
— Не треба було наказувати, щоби мене побили до втрати свідомості. А як там Ґаз?
— Залишився на своїй посаді. Ніяк не збагну чому.
— Це зветься «право бути відповідальним». Якщо трапляється така халепа, світлоокі мають узяти основну провину на себе. Коли їм вигідно, вони люблять демонстративно дотримуватися старих заповідей на кшталт цієї. Але чому я досі живий?
— Ішлося про якийсь приклад, — сказала Сил, обхопивши себе за плечі напівпрозорими рученятами. — Каладіне, мені холодно.
— Ти здатна відчувати температуру? — спитав той і закашлявся.
— Зазвичай ні. Але зараз можу. Не розумію, що зі мною. Мені… мені це не подобається.
— Усе буде гаразд.
— Не бреши.
— Сил, інколи збрехати не зашкодить.
— Як-от тепер?
Він закліпав очима, намагаючись не звертати уваги на рани, на тиск у черепній коробці та силкуючись зібратися з думками. Не вийшло ні одне, ні друге, ні третє.
— Так, — прошепотів він.
— Здається, я розумію.
— Отже, мою долю вирішить великобуря, — промовив Каладін, відкидаючи голову назад — так, щоби тім’я впиралося в стіну. — Мовляв, нехай стихія вкоротить мені віку.
Підвішений у цьому місці, він залишиться беззахисним перед вітрами та всім тим, що вони в нього жбурлятимуть. Якщо поводитися розважливо та вжити запобіжних заходів, перечекати великобурю просто неба було в принципі можливо, хоча такого досвіду і ворогу не побажаєш. Кілька разів Каладінові таке траплялося, і тоді він ховався, зіщулившись, із захищеного боку скельної формації. Але звисаючи зі стіни, обличчям прямісінько на схід? Вітрище подере його на клапті, з яких камені нароблять товчеників.
— Я скоро повернуся, — сказала Сил і зіскочила з його грудей, перетворюючись спершу на падаючий камінь, а тоді — при самій землі — на гнане вітром