Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
За кілька секунд з-за стіни вигулькнула голова Скелі, на плечі якого сиділа Сил. Він тихцем прокрався до командира у супроводі стривоженого Тефта. До них долучився Моаш. Попри заяви про недовіру до Каладіна, він здавався не менш занепокоєним, ніж двоє інших.
— Гей, благороддя, — озвався колишній недруг. — Очухався?
— Я при свідомості, — ледь видобув той. — Із вилазки всі повернулися?
— Аякже, наші всі до єдиного, — озвався Тефт, чухаючи бороду. — Але битва закінчилася поразкою. Справжнім розгромом. Загинуло більше двох сотень мостонавідників. Уцілілих ледве стало на одинадцять настилів.
«Двісті душ, — жахнувся Каладін. — І все через мене. Я захищав своїх, використовуючи інших. Надто поквапився».
«Виживання мостонавідників не передбачене. За цим щось криється». У Ламаріла вже не запитаєш. Хоча той отримав по заслугах. Якби це залежало від нього, такий кінець чекав би на всіх світлооких — разом із королем.
— Ми хочемо дещо тобі сказати, — промовив Скеля. — Від імені всіх твоїх підлеглих. Більшість просто не ризикнула вийти. Близиться великобуря, а тут ще й…
— Усе гаразд, — прошепотів Каладін.
Тефт штурхнув рогоїда під бік, і той повів далі:
— Ну, так-от. Ми не забудемо тебе. Четвертий міст не стане таким, як колись. Можливо, нас усіх зрештою вб’ють, але ми привчимо новачків. Будуть вогнища в сутінках. Сміх. Радощі життя. Ми перетворимо це на традицію. У пам’ять про тебе.
Тефт і Скеля знали про мáківницю, тож могли й далі заробляти гроші на покриття відповідних видатків.
— Ти зробив це для нас, — вставив Моаш. — Ми б усі залишилися на тому полі. Можливо, що наші втрати були б такими ж, як і в інших команд. А так загине лише один.
— Те, що вони коять, — це просто беззаконня якесь, — промовив Тефт, нахмурившись. — Ми тут балакали, чи не перерізати твої пута…
— Не варто, — відказав Каладін. — Усе закінчиться тим, що вас просто підвісять поруч.
Трійця переглянулася. Схоже, вони дійшли такого ж висновку.
— А що сказав Садеас? — запитав Каладін. — Про мене…
— Що розуміє, як сильно мостонавідник хоче врятувати своє життя, — відповів Тефт, — навіть використовуючи життя інших. Він назвав тебе егоїстичним боягузом, але поводився так, наче нічого особливого не сталося.
— Мовляв, нехай тебе судить Прародитель бур, — додав Моаш. — Джезерезе, король Вісників. І якщо ти заслуговуєш на життя, то житимеш…
Він змовк. Бо знав не гірше за інших, що позбавленій прихистку людині нізащо не пережити великобурі — принаймні не за таких обставин…
— Я хочу, щоби ви троє дещо для мене зробили, — сказав Каладін, знову заплющуючи очі, щоб у них не потрапляла кров. Вона сочилася з губи, стікаючи обличчям: від розмов у місці розсічення тріснув струп.
— Що завгодно, командире, — пообіцяв Скеля.
— Я хочу, щоб ви пішли назад у казарму й передали всім нашим, щоби повиходили, коли буря вщухне. Нехай подивляться на мене зв’язаного. Скажіть їм, що я розплющу очі й гляну на них у відповідь, аби вони знали, що я вцілів.
Троє мостонавідників мовчали.
— Так, звісно, Каладіне, — озвався нарешті Тефт. — Зробимо, як ти сказав.
— Передайте їм, — вів далі командир, і його голос потвердішав, — що на цьому ще не кінець. Скажіть моїм людям, що я не став вкорочувати собі віку сам, і поглинь мене Геєна, коли я дозволю зробити це Садеасу.
На обличчі Скелі проступила одна з його фірмових широких усмішок.
— Присягаюсь улі’теканакі, Каладіне. Я майже вірю, що в тебе вийде.
— Ось візьми, — сказав Тефт, простягаючи йому якийсь предмет. — На щастя.
Той узяв його в слабку, скривавлену руку. Талісман виявився сферою, повновагою небомаркою. Правда, тьмяною: у ній вичахло Буресвітло. «Бери з собою в бурю сферу, — вчило старовинне прислів’я, — і принаймні матимеш світло, щоб роздивитися її».
— Це весь вміст твого череса, який вдалось урятувати, — пояснив Тефт. — Решта дісталися Ламарілу з Ґазом. Ми скаржилися, бо що ще нам лишалось робити?
— Дякую, — сказав командир.
Моаш і Скеля відступили під прикриття казарми, а Сил спурхнула з рогоїдового плеча, щоби залишитися з Каладіном. Трішки загаявся й Тефт, неначе розмірковував над перспективою провести з ним великобурю, проте зрештою похитав головою й приєднався до решти, бурмочучи щось під ніс. Командиру здалося, ніби той назвав себе боягузом.
Двері казарми зачинилися. Каладін перебирав у пальцях гладеньку сферу. Небо темнішало — і не лише тому, що сідало сонце. Насувалася темрява. Великобуря.
Спрен підійшла до прямовисного схилу стіни та сіла на нього. Вона дивилася на свого приятеля, і її крихітне личко вкривала зажура.
— Ти обіцяв їм, що виживеш. А що буде, коли в тебе не вийде?
У ритм з ударами серця в його голові пульсував біль.
— Моя мати аж зібгалася б, зачувши, наскільки швидко інші солдати привчили мене до азартних ігор. У перший же вечір в Амарамовому війську я ставив на кін сфери.
— Каладіне? — спитала здивована Сил.
— Вибач, — відказав той, хитаючи головою з боку в бік. — Просто твої слова нагадали мені про той вечір. В азартних іграх є такий термін — «ва-банк». Це коли ставиш на кін усе, що маєш.
— Не розумію.
— Я саме це й роблю — іду ва-банк, — прошепотів Каладін. — Якщо я загину, вони повиходять, похитають головами та скажуть собі, що так і знали. Але якщо виживу, мої люди запам’ятають цей день. І він вселить у них надію. Можливо, це навіть вважатимуть чудом.
Сил якусь мить помовчала.
— А ти хочеш бути чудом?
— Ні, — відповів він пошепки. — Але заради них готовий потерпіти.
Це була примарна, розпачлива надія. У східній частині горизонту — що її він бачив перевернутою — густішала темрява. З такої перспективи буря здавалася тінню якоїсь велетенської тварюки, котра незграбно простувала по землі. У нього з’явилося тривожне відчуття нереальності того, що відбувалося — як і в будь-якої людини, яку засильно вдарили по голові. Струс мозку. Так
