Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Але вона це зробить. Заради Нана Балата, Тета Вікіма й Аші Джушу. Її брати залежали від неї. Глибоко вдихаючи й видихаючи, вона притисла руки до стегон, щоб угамувати дрож. А за кілька хвилин, опанувавши себе, взяла несправний фабріал і повернула до захищеного капшука. Тоді зібрала свої малюнки. Вони можуть знадобитися, коли надійде час з’ясовувати, як же працює Душезаклинач. Як їй із цим бути? Чи можна було якось розпитати Джасну про роботу фабріала, не викликавши підозри?

Забачивши вогник, що мерехтів між ближніми стелажами, вона злякалася й сховала папку. Проте це виявилася всього лише стара, закутана в мантію жінка-подвижниця з лампою в руках, котра човгала в супроводі служника-паршмена. Звернувши в прохід між двома рядами шаф, та навіть не глянула в бік Шаллан. Світло її ліхтаря прозирало крізь прогалини на полицях. У такому ракурсі — залишаючись невидимою, але променіючи світлом з-за книжкових рядів — вона видавалася кимось із самих Вісників, який походжав книгосховищем.

Її серце знову закалатало, і Шаллан піднесла захищену руку до грудей. «З мене ще та злодійка», — подумала вона, скривившись. Дівчина зібрала свої речі й попрямувала проходом між шафами, здійнявши поперед себе ліхтар. З торця кожного ряду стелажів були вирізьблені символи, що позначали дату надходження книжок до Паланеуму. Такою була тутешня система: на верхньому ярусі стояли гігантські каталогові шафи з шухлядками, заповненими картками.

Джасна послала Шаллан розшукати, а потім й опрацювати примірник «Діалогів» — класичного дослідження з політичної філософії. Однак у цій же кімнаті зберігалися й «Пригадані тіні» — книга, яку читала принцеса, коли до них завітав король. Дівчина пізніше справлялася в каталозі. До цієї пори її б мали повернути на місце.

Охоплена раптовою цікавістю, Шаллан відрахувала ряди. Тоді звернула до потрібного стелажа й узялася рахувати полиці. На найнижчій із них, приблизно посередині, вона знайшла тоненький червоний томик, переплетений у вепрмантин. «Пригадані тіні». Шаллан поставила ліхтар на підлогу, ухопила з полиці книгу та, почуваючись зловмисницею, взялася гортати сторінки.

Побачене її спантеличило. Вона й гадки не мала, що це книжка оповідань для дітей. Жодних тобі коментарів у примітках — просто збірник казок. Дівчина опустилася на підлогу й заходилася читати першу з них. У ній ішлося про хлопчика, котрий якось уночі опинився далеко від дому. За ним ганялися Спустошувачі, доки він не сховався від них у печері біля озера. Тоді вистругав із уламка деревини якусь подобу людського тіла й пустив її плавати по воді, обдуривши чудовиськ. Ті прийняли її за дитину, накинулися і зжерли.

У Шаллан було мало часу — якщо та занадто баритиметься, Джасна щось запідозрить, — але вона таки пробігла очима решту оповідань. Усі були написані в одному стилі — історії про привидів, духів чи Спустошувачів. А куций коментар, який знайшовся наприкінці, пояснював, що авторку дуже цікавив фольклор темноокого простолюду. Вона роками збирала й записувала подібні перекази.

«Про такі “Пригадані тіні”, — подумала Шаллан, — із тим же успіхом можна й забути».

То ось що читала Джасна? А її підопічна гадала, що це виявляться якісь глибокодумні філософські дискусії про ще одне загадкове вбивство давноминулих часів. Адже наставниця була вериститалійкою. Тобто встановлювала істину, аналізуючи події минулого. А яку таку істину можна знайти в казочках, покликаних лякати малолітніх темнооких неслухів?

Шаллан поставила том на місце й поспішила виконувати доручення.

* * *

Минуло зовсім мало часу, тож, повернувшись до ніші, дівчина з’ясувала, що квапилася даремно. Джасни там не було. А от Кабсал — був.

Молодий подвижник сидів за довгим столом, гортаючи одну з книг Шаллан про мистецтво. Вона помітила його раніше, ніж він її, і, попри всі тривоги, мимохіть усміхнулася. Склавши руки на грудях, дівчина прибрала підозріливого вигляду.

— Знову? — спитала вона.

Кабсал підскочив, гучно згорнувши книгу.

— Шаллан, — обізвався він, поки його голомоза голова відбивала синє світло ліхтаря її паршмена. — Я прийшов у пошуках…

— Джасни, — докінчила та замість нього. — Як і завжди. От тільки її ніколи не буває на місці, коли ви приходите…

— Нещасливий збіг обставин, — сказав він, потираючи лоба. — Я зовсім не вмію підбирати час, еге ж?

— А що це біля ваших ніг — чи не кошик хліба?

— Дарунок Її Світлості Джасні, — розтлумачив той. — Від Конгрегації проникливості.

— Навряд чи козубець хлібобулочних виробів спонукає її зректися своєї єресі, — зауважила Шаллан. — От якби ви додали варення…

Подвижник усміхнувся, підняв корзинку й видобув звідти невеличку баночку червоного симничного джему.

— Я, звісно ж, пояснювала вам, що принцеса не любить варення, — сказала її підопічна. — Та ви все одно приносите його, знаючи, що це я до нього ласа. І ви зробили так уже… стривайте-но… дюжину разів за останні кілька місяців?

— Я стаю дещо прогнозований, чи не так?

— Зовсім трішки, — відказала та, усміхаючись. — Уся річ у моїй душі, я вгадала? Ви хвилюєтеся за мене, бо моя наставниця — єретичка?

— Ну… е-е… боюся, що так.

— Я б образилась, — промовила Шаллан. — Але ж ви принесли варення.

Вона знов усміхнулася, махаючи паршмену, щоби той залишив книги, а сам почекав біля дверей. От цікаво: чи справді на Розколотих рівнинах живуть войовничі паршмени? У таке важко повірити. Шаллан ніколи не стикалася з паршменом, який хоча б голос підвищив. Здавалось, вони недостатньо розумні для непослуху.

Звичайно, висновуючи з деяких свідчень, що дійшли до неї, — зокрема й тих, з якими веліла ознайомитися Джасна під час дослідження вбивства короля Ґавілара, — паршенді не схожі на інших паршменів. Вони кремезніші, мають дивні обладунки, що ростуть прямо зі шкіри, а також значно балакучіші. Можливо, це якась зовсім інша раса, котру взагалі неправильно називати паршменами — ті їм не більше, ніж сьома вода на киселі.

Вона сіла за стіл, Кабсал дістав випічку, а служник і далі чекав біля дверей. Із паршмена не бозна-яка дуенья, але ж її гість був подвижником, тож із формальної точки зору вона їй і ні до чого.

Хліб купили в тайленській пекарні, а це означало, що він був чорний і пухкий. А оскільки Кабсал належав до подвижників, вони могли поласувати разом — не страшно, що варення вважалося жіночою їжею. Шаллан спостерігала, як той різав