💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Фентезі » Битва королів - Джордж Мартін

Битва королів - Джордж Мартін

Читаємо онлайн Битва королів - Джордж Мартін
ложкою або різав кабана серу Ейморі на шинку на сніданок. Сьогодні чергував Пиріжок.

— Якщо Каправий прокинеться й виявить, що мене немає...— мовив Пиріжок.

— Зроду Каправий ще не прокидався...— (Насправді його ім’я було Мебл, та всі звали його каправим за вічно кислі очі).— Не після того, як відключився.

Щоранку він починав з елю. Щовечора засинав п’яний, і рожева від вина слина текла в нього по підборіддю. Арія чекала, доки не долине його хропіння, а тоді босоніж прокрадалася сходами для слуг — тихо як мишка, якою вона, власне, й була. Не брала з собою ні свічки, ні ґноту. Сиріо якось сказав, що темрява — Друг, і він мав рацію. Коли є місяць і зорі, видно досить.

— Закладаюся, якби ми втекли, Каправий і не помітив би, що мене нема,— сказала вона Пиріжкові.

— Не хочу я тікати. Ліпше вже тут, ніж у лісі. Не хочу черв’яків жерти. Ану посип мені дошку борошном.

Арія схилила голову набік.

— Що це було?

— Що? Я нічого...

— Слухай вухами, а не ротом. Це сурма. Два сигнали, невже не чув? А ось зараз — ланцюг на звідних ґратах — хтось виїздить або заїздить. Хочеш поглянути?

Брама Гаренхолу не відчинялася ще від того ранку, коли лорд Тайвін вийшов на марш зі своїм військом.

— Я печу хліб на ранок,— незадоволено буркнув Пиріжок.— І я не люблю темряви, кажу ж тобі.

— А я піду. Потім розповім. Можна мені тістечко?

— Ні.

Але вона таки поцупила одне та з’їла по дорозі. Начинка була з подрібнених горіхів, фруктів і сиру, а тісто листкове, ще тепле з печі. З’їсти тістечко сера Ейморі — це як виклик кинути. «Босонога, прудконога, легконога,— співала Арія собі під ніс.— Я — привид Гаренхолу».

Сурма збудила замок зі сну: люди виходили у двір поглянути, що там за рух. Арія приєдналася до решти. Під ґратами саме проїжджала валка возів, запряжених волами. «Награбоване»,— одразу збагнула Арія. Вершники, що супроводжували вози, ґелґотіли між собою дивними мовами. У ранковому світлі їхні обладунки неясно зблискували, а ще вона побачила двох смугастих чорно-білих зоней. «Криваві лицедії». Відступивши глибше в тінь, Арія дивилася на чорного ведмедя у клітці, який проїздив повз у фургоні. Інші вози ломилися від срібних кірас, зброї, щитів, мішків борошна, кліток з верескливими свинями, худоребрих собак і курей. Арія саме пригадувала, коли востаннє куштувала свинячу смаженину, аж тут побачила першого з бранців.

Якщо судити з постави і з того, як гордовито він тримав голову, він був лордом. Під червоним подертим сюрко зблискувала кольчуга. Спершу Арія прийняла його за Ланістера, та коли він проминав смолоскип, вона роздивилася герб — то був срібний кулак, а не лев. Зап’ястки в чоловіка були міцно зв’язані, а за ногу його припнули до в’язня позаду, а того — до наступного, тож уся шерега мусила, похитуючись, дибати нога в ногу. Чимало полонених були поранені. Якщо хтось із них спотикався, під’їжджав один з вершників і пригощав батогом, щоб не зупинявся. Арія спробувала порахувати, скільки ж тут бранців, але збилася, не дійшовши до п’ятдесятьох. А їх було принаймні вдвічі більше. Одяг — брудний і в крові; у світлі смолоскипів важко було роздивитися герби, але деякі з побачених Арія упізнала. Вежі-близнючки. Променисте сонце. Скривавлений чоловік. Бойовий топір. «Бойовий топір — це Сервини, а біле сонце на чорному полі — Карстарки. Це північани. Батькові піддані, і Робові». Вона старалася не думати, що це може означати.

Криваві лицедії почали спішуватися. З сінників повставали заспані конюші, щоб зайнятися змиленими кіньми. Один з вершників гаркнув, щоб йому принесли елю. На галас вийшов на криту галерею понад двором сер Ейморі Лорч, а обабіч нього — двоє гвардійців зі смолоскипами. Варго Гоут у своєму цапиному шоломі зупинився внизу.

— Міворде каштевяне,— гукнув перекупний меч хрипко й фафраво, так наче у роті в нього завеликий язик.

— Що це таке, Гоуте? — поцікавився сер Ейморі, нахмурившись.

— Бранші. Руш Бовтон хотів перейти ріку, та мої браві компанійші порубави його авангард на кававки. Багато повбивави, Бовтона погнави. Ошь їхній ворд-командуваш Гвовер, а ошей пожаду — шер Ейніш Фрей.

Сер Ейморі Лорч утупився свинячими очицями у полонених. Арії здалося, що він не надто задоволений. Усі в замку знали, що вони з Варго Гоутом терпіти одне одного не можуть.

— Гаразд,— нарешті мовив він.— Пане Кадвине, заберіть цих людей у підземелля.

Тут підвів очі лорд з броньованим кулаком на сюрко.

— Нам обіцяли гідне поводження... — почав був він.

— Шишь! — вереснув на нього Варго Гоут, розбризкуючи слину.

— Що вам пообіцяв Гоут,— звернувся до бранців сер Ейморі,— мене не обходить. Лорд Тайвін призначив каштеляном Гаренхолу мене, і я чинитиму, як забажаю,— підсумував він і махнув своїм гвардійцям.— У великій камері під Удовиною вежею мають поміститися всі. Хто не хоче йти, вільний вмерти просто тут.

Поки вояки підганяли бранців гостряками списів, зі сходів з’явився Каправий, кліпаючи на світло смолоскипів. Якби він дізнався, що Арія не на місці, то довго б репетував, погрожуючи шкуру з неї злупити, але вона не боялася. Він не Віс. Він раз у раз обіцяв шкуру злупити то з того, то з цього, але Арія ще не бачила, щоб він узагалі когось ударив. Проте буде краще, якщо він її не побачить. Вона роззирнулася. Волів розпрягали, вози розвантажували, браві компанійці вимагали випивки, а цікаві зібралися навколо клітки з ведмедем. Під шумок неважко було зникнути непоміченою. Вона повернулася тим самим шляхом, що й пришла, поки хтось її не побачив і не приставив до роботи.

Подалі від брами та стайні у великому замку було переважно безлюдно. Позаду затихали звуки. Закружляв вітер, видобуваючи з тріщин у Скиглявій вежі моторошний принизливий зойк. У богопралісі почало облітати з дерев листя, й чути було, як воно шурхотить знелюднілим двором і поміж порожніх будівель, коли вітер котить його по камінню. Тепер, коли Гаренхол знову спорожнів, звук виробляв тут дивні штуки. Іноді здавалося, що каміння поглинає шум, вкриваючи двори ковдрою тиші. А іншим разом відлуння жило власним життям, і тоді кожен крок видавався ступою примарної армії, а кожен віддалений голос — примарним бенкетом. Дивні звуки дошкуляли Пиріжкові, а от Арії — ні.

Тиха як тінь, вона промайнула середнім двором, обійшла Вежу страху, прокралася порожніми внутрішніми переходами, де, подейкували, збурюють повітря духи

Відгуки про книгу Битва королів - Джордж Мартін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: