Битва королів - Джордж Мартін
— А ти співала для батька? — запитала Кетлін.
Брієнна похитала головою, втупившись у свою хлібну миску, так наче шукала відповіді в підливки.
— А для лорда Ренлі?
Дівчина спаленіла.
— Ніколи, я... Той його блазень, він іноді так жорстоко жартував, і я...
— Колись, може, заспіваєш для мене...
— Я... будь ласка, не треба, я не маю дару,— Брієнна відштовхнулася від столу.— Пробачте, міледі. З вашого дозволу, я піду...
Кетлін кивнула. Висока й незграбна дівчина перетнула залу великими кроками, і за гулянкою цього майже ніхто не помітив. «Хай супроводять її боги»,— подумала Кетлін, без апетиту знов беручись до вечері.
За три дні по тому обрушився той молот, який передбачила Брієнна, але дізналися вони про це лише за п’ять днів. Кетлін сиділа з батьком, коли прибув гонець від Едмура. Лати в нього були пощерблені, чоботи в куряві, ще й велика дірка в сюрко, та навколішки він опустився з таким виразом на обличчі, що Кетлін зразу зрозуміла: новини гарні.
— Перемога, міледі,— він вручив їй Едмурового листа. Ламаючи печатку, її рука тремтіла.
Лорд Тайвін спробував перетнути ріку на дюжині бродів, писав брат, але всі його атаки вдалося відбити. Лорд Лефорд потонув, крейкгольський лицар на ім’я Дужий Вепр потрапив у полон, серу А даму Марбранду тричі довелося відступати... але найзапекліша битва відбулася на Камінному Млині, де атаку вів сер Грегор Кліган. Полягло стільки його людей, що трупи коней мало не загатили річку. Врешті-решт Гора-на-коні зі жменькою найкращих вояків таки дістався лівого берега, але Едмур кинув на них свій резерв, і вони, розбиті й закривавлені, відступили. Сер Грегор втратив коня й переправлявся через брід пішки, з дюжини ран у нього на тілі цебеніла кров, а навколо періщив дощ зі стріл і каміння. «Вони не перейдуть, Кет,— писав Едмур,— лорд Тайвін рушив на південний схід. Може, це маневр, може, відступ,— то байдуже. Вони не перейдуть».
Сер Дезмонд Грелл відчув страшенне піднесення.
— Був би я зараз із ними! — вигукнув старий лицар, коли Кетлін прочитала йому листа.— Де цей дурень Раймунд? Ось йому балада, боги праві, таку баладу навіть Едмур послухає! Про Млин, який розмолов Гору,— та я б сам її склав, був би в мене талант!
— Не хочу я чути ніяких пісень, поки війна не закінчиться,— трохи зарізко сказала Кетлін. Але дозволила серу Дезмонду розповісти всім про перемогу й погодилася, коли він запропонував відкрити діжечку вина на честь Камінного Млина. Атмосфера в Річкорині панувала напружена й похмура, тож ковток вина й надії має трохи піднести дух.
Тої ночі замок святково дзвенів. «Річкорин!» — горлав простолюд. «Таллі, Таллі!» Прийшли люди сюди перелякані й безпомічні, а брат пустив їх у замок, хоча більшість лордів просто б зачинила браму. З високих вікон лилися їхні голоси та просочувалися попід важкі двері з червоного дерева. Раймунд грав на лірі під акомпанемент двох барабанів і хлопчини з очеретяною свиріллю. Кетлін дослухалася до дівочого сміху, до збудженого торохтіння зелених хлопчаків, яких їй у залогу лишив брат. Це були милі серцю звуки... але її вони не торкали. Вона не могла розділити загальної радості.
У батьковій світлиці вона знайшла книжку карт у шкіряній палітурці й розгорнула її на приріччі. Очі відшукали річище Червоного Зубця й у мерехтливому світлі свічки простежили його. «Рушив на південний схід»,— подумала вона. Зараз вони вже, мабуть, досягли витоків Чорноводого Бурчака, вирішила вона.
Коли вона згорнула книжку, то почувалася ще тривожніше. Боги дарували їм перемогу за перемогою. На Камінному Млині, на Волоброді, в Табірній битві, в Лопотючому лісі...
«Якщо ми перемагаємо, чому мені так страшно?»
Бран
Брязнуло ледве чутно — наче криця шкрябнула об каміння. Він відірвав голову від лап, дослухаючись, нюхаючи нічне повітря.
Дощ, який пройшов уночі, збудив сотню приспаних запахів, і тепер вони знову були насичені й гострі. Трава й кущі, розчавлена на землі ожина, болото, черв’яки, гниле листя, і щур, що скрадається у підліску... Він уловив кошлатий чорний дух братового хутра й гострий мідний присмак крові од білки, яку зловив. Угорі між гілля шастали ще білки, від них пахло вологим хутром і страхом, а їхні маленькі кігтики дряпали кору. Звук був трохи схожий на цей.
І знову — брязкіт і шкряботіння. Це змусило його звестися на лапи. Він нашорошив вуха й задер хвоста. І завив — протяжно, гортанно, тремко; таке виття будить сонних, але брилля людських скель лежало морочне й мертве. Тиха і вільгла ніч, ніч, що розганяє людей по норах. Дощ ущух, але люди й досі ховаються від мокви, куляться біля вогнищ у своїх печерах з кам’яних брил.
Між дерев прослизнув брат — рухався він майже так само тихо, як інший брат, якого він ледь-ледь пригадував з давно минулих часів,— білий, з очима як кров. А в цього брата очі — темні ставки, а хутро на загривку наїжачилося. Він теж чув звук і здогадався, що означає той небезпеку.
Цього разу за брязкотом і шкряботінням почувся ковзкий шурхіт і м’які швидкі кроки босих ніг по камінню. Вітер приніс слабесенький людський дух — незнайомий запах. «Чужак. Загроза. Смерть».
Він помчав на звук, а поряд з ним біг брат. Перед ними виросли кам’яні лігва зі стінами слизькими й вологими. Він вищирив зуби, але людські скелі цього не помітили. Височіла брама, а довкола штаб і стійок щільно згорнулася чорна чавунна змія. Коли він врізався у браму, та затремтіла, а чорна змія брязнула, зіслизнула, але витримала. Крізь штаби проглядалася довга кам’яна нора, що тяглася між стін до кам’янистого поля, але дістатися туди було годі. Він зміг би протиснути між штаб тільки писок, не більше. Багато разів уже брат силкувався розгризти чорні кості брами, але вони не хотіли ламатися. Вдвох вони пробували прорити підкоп, але під землею й розвіяним листям ховалися великі пласкі каменюки.
З гарчанням він дибав туди-сюди перед брамою, тоді ще раз стрибнув на неї. Вона трохи відхилилася — й тут-таки відкинула його назад. «Замкнено,— прошепотіло
