Битва королів - Джордж Мартін
— А тепер ви з братом — мої годованці. Коли бій закінчиться, мої люди зберуть усіх ваших у великій залі. І ми з тобою перед ними виступимо. Ти скажеш, що здав мені Вічнозим, і звелиш їм служити й коритися новому лорду, як раніше — старому.
— Я такого не казатиму,— мовив Бран.— Ми вас розіб’ємо й викинемо геть. Я не здавався, ти не примусиш мене сказати, що я здався.
— Це не гра, Бране, і не корч зі мною маленького хлопчика, я цього не потерплю. Замок мій, а люди досі твої. Якщо королевич хоче зберегти їм життя, краще хай зробить, як йому сказано,— він підвівся й рушив до дверей.— Хтось зараз прийде вдягне тебе й віднесе у велику залу. Добре подумай, що ти там казатимеш.
Очікування змусило Брана почуватися ще безпомічнішим, ніж зазвичай. Він сидів на підвіконні, втупившись у темні вежі й чорні, як тіні, мури. Одного разу йому здалося, що з вартівні чується крик, а може, і бряжчання мечів, але в нього не було ні таких вух, як у Літа, ні такого носа. «Наяву я й досі каліка, та вві сні, в тілі Літа, я можу бігати, битися, чути звуки й чуяти запахи».
Він сподівався, що по нього прийде Годор або хтось зі служниць, та коли двері знову відчинилися, зайшов мейстер Лувін зі свічкою в руках.
— Бране,— сказав він,— ти... знаєш, що сталося? Тобі сказали?
Над лівим оком у нього виднілася рана, з якої на щоку цебеніла кров.
— Приходив Теон. Сказав, що тепер Вічнозим належить йому.
Мейстер поставив свічку та стер зі щоки кров.
— Вони перепливли рів. Тоді перелізли мури за допомогою кішок і мотузок. З’явилися мокрі як хлющ, з крицею в руках,— він присів у крісло біля дверей, а з рани вже знову текла кров.— Чатував Пиворіз, то вони заскочили його зненацька в башточці й убили. Патлача поранили. Але я, поки вони вдерлися, встиг вислати двох круків. Птах у Білу Гавань прорвався, а другого вони збили стрілою,— мейстер втупився в циновку.— Сер Родрик забрав з собою забагато людей, але я винен не менше за нього. Я не передбачив цього, я не...
«А Джоджен бачив це»,— подумав Бран.
— Допоможіть мені краще вдягнутися.
— Так, авжеж.
У великій, окутій залізом скрині в ногах Бранового ліжка мейстер відшукав білизну, бриджі, сорочку.
— Ти — Старк з Вічнозиму, Робів спадкоємець. І вигляд повинен мати королівський.
Удвох вони вибрали одяг, гідний лорда.
— Теон хоче, щоб я здав замок,— мовив Бран, поки мейстер застібав на ньому плащ його улюбленою застібкою — срібною вовчою головою, оздобленою чорним бурштином.
— Ганьби в цьому немає. Лорд має захищати свій народ. У жорстоких краях виростають жорстокі люди, Бране, пам’ятай про це, коли спілкуватимешся з цими залізними. Твій батько, як міг, намагався пом’якшити Теона, та, боюся, було вже запізно.
Залізний, який прийшов по них, був присадкуватим і дебелим чолов’ягою з чорною як смоль бородою, що спускалася до половини грудей. Він легко поніс хлопця, хоча особливої радості від такого завдання не відчував. Риконова спальня містила на півпрольоту нижче. Чотирирічний хлопчик, якого щойно збудили, капризував.
— Я хочу до мами! Хочу до мами! І до Кошлая!
— Мама далеко, мій королевичу,— натягнув мейстер Лувін хлопчику на голову каптур від нічної сорочки.— А я з тобою, і Бран теж.
Узявши Рикона за руку, він повів його з кімнати.
Внизу вже виходили Міра з Джодженом: їх вивів з кімнати лисань зі списом, утричі більшим за нього самого. Джоджен глянув на Брана — й очі його в цю мить нагадували зелені озера скорботи. Інші залізні піднімали з ліжка Фреїв.
— Твій брат утратив своє королівство,— сказав Малий Волдер до Брана.— Ти більше не королевич, а простий заручник.
— І ти теж,— мовив Джоджен,— і я, і всі ми.
— А з тобою взагалі ніхто не розмовляє, жабоїде.
Один із залізних рушив попереду зі смолоскипом, але знову почався дощ і дуже скоро загасив вогонь. Кваплячись через двір, вони чули, як у богопралісі виють деривовки. «Тільки б Літо не забився, падаючи з дерева».
Теон Грейджой сидів на престолі Старків. Він скинув свого плаща. На тоненьку кольчугу він одягнув чорне сюрко з золотим кракеном свого дому. Руки він поклав на голови деривовків, вирізьблених на кінцях широких кам’яних підлокітників.
— Теон сидить у Робовому кріслі,— мовив Рикон.
— Ш-ш-ш, Риконе.
Бран відчував загрозливу атмосферу навколо, а от брат був ще надто маленький. Запалили кілька смолоскипів і вогонь у великому коминку, але в цілому зала була занурена в темряву. Всі лавки поскладали попід стінами, тож сидіти не було на чому, і мешканці замку тулилися невеличкими гуртами, не наважуючись перемовлятися. Бран побачив стару Нан — її беззубий рот розтулявся і стулявся. Двоє гвардійців вели Патлача з перемотаними бинтами голими грудьми. Рябий Тим невтішно ридав, а Бет Кассель плакала від страху.
— Хто тут у нас? — запитав Теон про Рідів і Фреїв.
— Це годованці леді Кетлін, обидва Волдери,— пояснив мейстер Лувін.— А це Джоджен Рід і його сестра Міра, син і дочка Гауленда Ріда зі Сторожі Сіроводдя, вони приїхали поновити свою присягу Вічнозиму.
— Хтось би сказав — дуже невчасно,— мовив Теон,— тільки не я. Ви тут, тож тут і лишитеся,— він підвівся з престолу.— Принеси сюди королевича, Лорене.
Чорнобородий опустив Брана на камінь, як мішок вівса.
Людей і досі збирали у великій залі, підганяючи криком і ратищами списів. З кухні з’явилися Гейдж з Ошею, всі в борошні, бо саме пекли хліб на ранок. Приволокли Мікена, який лаявся на всі заставки. Кульгаючи, увійшов Фарлен, підтримуючи Паллу. Сукню на ній роздерли навпіл; притримуючи відірваний шматок у стиснутому кулаці, вона йшла так, наче кожен крок віддавався болем. На допомогу їй поквапився септон Чейл, але один із залізних збив його з ніг.
Останнім поріг переступив полонений Смердюк, і про його прихід провістив сопух — різкий і в’їдливий. Від цього запаху Бранові скрутило живіт.
— Цього ми знайшли під замком у камері,— оголосив його конвойний, безбородий юнак з рудою чуприною і у промоклому одязі — безсумнівно, один з тих, кому довелося перепливати рів.— Каже, щоб кликали його Смердюком.
— Навіть не уявляю чому,— посміхнувся Теон.— Ти завжди так смердиш — чи щойно зі
