Битва королів - Джордж Мартін
«Є вихід»,— долинув шепіт, і здалося, видніється тінь великого, обсипаного голками, вдесятеро вищого за людину дерева, що похило росте з чорної землі. Та коли він роззирнувся, дерева не виявилося. «На тому боці богопралісу, чатове дерево, хутчій, хутчій...»
Крізь похмуру ніч прорвалося приглушене схлипування — і різко обірвалося.
Швидко-швидко він розвернувся й кинувся назад під дерева; під лапами шелестіло вологе листя, гілля шмагало на бігу. Він чув, що брат не відстає. Удвох вони пірнули під серцедерево й оббігли холодний ставок, продерлися крізь ожинові кущі, минули сплетені гілками дуби, ясені й кущі глоду, домчали до дальнього кінця лісу... й ось воно: незрима тінь — похилене дерево, яке тягнеться до даху. «Чатове дерево»,— зринула думка.
Він пригадав, як колись видирався по ньому. Всюди голки — дряпають голе обличчя й сиплються за комір; на руках — беручка смола, запах гострий і хвойний. На таке перекошене дерево хлопчику видертися було нескладно: воно криве, нахилене до даху, а гілки ростуть так густо, що нагадують щаблі драбини.
Загарчавши, він понюхав під стовбуром, задер ногу й відмітився цівкою сечі Низька гілка черкнула його по морді, й він учепився в неї зубами, почав торсати й тягнути, поки дерево не хруснуло й не відламалося. В роті було повно голок, відчувався гіркий присмак смоли. Потрусивши головою, він загарчав.
Брат у цей час сів на задні лапи та протяжно завив, і ця пісня була чорною від жалоби. І цей вихід — не вихід. Не було тут ні білок, ні людських дитинчат, а вони з братом не могли видертися по стовбурах дерев, чіпляючись незграбними лапами з м’якими рожевими подушечками. Вони ж бо бігуни, ловці, мисливці.
А десь далеко в ночі, поза тісним колом каміння, прокинулися й забрехали собаки. Один, тоді другий, а тоді всі зчинили страшний галас. Вони теж це відчули — цей запах ворогів і страхів.
Наче голод гарячий, опанувала його розпачлива лють. Він відстрибнув од муру, сховався під деревами; на сірому хутрі танцювали тіні від гілля й листя... а тоді розвернувся й помчав назад. Лапи розкидали мокре листя та глицю, й на якусь мить він перетворився на мисливця, від якого втікає рогатий олень; він бачив його, чуяв і летів навздогін. Від запаху страху серце в нього загримотіло, з рота потекла слина; ще стрибок — і він досяг похиленого дерева, плигнув на стовбур; кігті дряпали кору, шукаючи опори. Він стрибав угору, все вгору, два стрибки, три, не зупиняючись, і нарешті опинився між нижнього гілля. Ноги шпортались у вітті, воно шмагало його по очах, розсипалися сіро-зелені голки, коли він, клацаючи зубами, продирався крізь них. Але довелося зупинитися. Щось піймало його за лапу, й він, загарчавши, вивільнився. Стовбур тоншав, його нахил ставав крутіший: вологе дерево тут росло майже прямо. Коли він спробував учепитися за нього кігтями, кора почала облазити, як шкіра. Він уже видерся на третину дерева, на половину, ще вище, вже й до даху можна дотягнутися... і тут він, опустивши лапу, відчув, як вона зіслизнула з вигину мокрого дерева — і знагла він ковзнув і поточився. Він завив од постраху й пересердя, і все падав, падав, крутився в повітрі, а земля летіла назустріч, щоб зламати його...
І тут Бран знов опинився в ліжку в своїй одинокій кімнаті у вежі; заплутавшись у простирадлах, він відсапувався.
— Літо! — крикнув він.— Літо!
Плече боліло, так наче він приземлився на нього, але ж він точно знав, що це — всього-на-всього тінь того, що відчував вовк. Джоджен правду казав. «Я — бестія». Знадвору долинало слабке брехання собак. «Море вже тут. Воно переливається через мури, як і бачив Джоджен». Бран учепився у скобу над головою й підтягнувся, гукаючи на допомогу. Ніхто не прийшов, і за мить він пригадав, що ніхто й не прийде. З його дверей забрали чатового. Серу Родрику потрібні були всі чоловіки, здатні воювати, тож Вічнозиму лишили хіба жменьку гарнізону.
Решта ж покинули замок вісім днів тому — шістсот вояків з Вічнозиму й поблизьких твердж. Дорогою до них мали приєднатися ще три сотні, які зібрав Клей Сервин, а ще мейстер Лувін вислав круків, скликаючи новобранців з Білої Гавані, і з курганів, і навіть з далеких поселень у вовчому лісі. А все тому, що на Торенів Квадрат напав якийсь жахливий ватажок на ім’я Дагмер Заяча Губа. Стара Нан казала, що його неможливо убити: колись давно ворог розітнув йому голову навпіл сокирою, але Дагмер був такий лютий, що просто зліпив дві половини докупи й так тримав, поки не зрослося. А що як Дагмер переможе? Від Теренового Квадрату до Вічнозиму багато днів їзди, а все ж...
Бран виліз із ліжка й, чіпляючись за скоби, добився до вікна. У дворі було порожньо, а всі шибки навколо чорніли. Вічнозим спав.
— Годоре! — загукав Бран униз на повний голос. Годор, певно, спить над стайнею, та якщо Бран верещатиме голосно, може, його й почують — Годор або хтось інший.— Годоре, бігом сюди! Ошо! Міро, Джоджене, хто-небудь! — Бран приклав долоні рупором до рота.— ГО-О-ОДО-О-ОРЕ!
Коли позаду нього розчахнулися двері, Бран не впізнав чоловіка, який переступив поріг. Той був у шкірянці з нашитими згори залізними дисками, що перекривали один одного, в руці тримав чингал, а за спиною в нього висів топір.
— Чого вам треба? — вимогливо запитав переляканий Бран.— Це моя кімната. Забирайтеся звідси.
За чоловіком у спальню увійшов Теон Грейджой.
— Ми тебе не скривдимо, Бране.
— Теоне? — Брану від полегшення аж у голові запаморочилося.— Це Роб тебе послав? Він теж приїхав?
— Роб далеко. Він тобі зараз не допоможе.
— Не допоможе? — не зрозумів Бран.— Не лякай мене, Теоне.
— Тепер я — королевич Теон. Ми обидва королевичі, Бране. Годі було і мріяти про таке! Але я захопив ваш замок, королевичу.
— Вічнозим? — Бран похитав головою.— Ні, ти не міг.
— Залиш нас, Верлаже.
Чоловік з чингалом вийшов. Теон сів на ліжко.
— За моїм наказом четверо вояків з кішками й мотузками перелізли через мур і відчинили нам бічні двері. Мої вояки просто зараз воюють з вашими. Кажу тобі, Вічнозим — мій.
Бран нічого не розумів.
— Але
