Битва королів - Джордж Мартін
— Дівчинка теж має бути у крові. Це ж бо її робота.
Ключ від камери висів на гачку в стіні понад столом. Знявши його, Рордж відімкнув двері. Першим вийшов лорд з броньованим кулаком на сюрко.
— Чудово впоралися,— похвалив він.— Я — Робет Гловер.
— Мілорде,— уклонився йому Джакен.
Звільнені бранці позабирали у гвардійців їхню зброю та з крицею в руці помчали сходами нагору. Їхні товариші, яким зброї не вистачило, побігли за ними. Рухалися швидко, майже не перемовляючись. Ніхто не мав аж таких важких ран, як здавалося, коли Варто Гоут заводив їх у браму Гаренхолу.
— А з супом — кмітливо було,— казав Гловер.— Я цього не очікував. Лорда Гоута ідея?
Рордж зареготався. І реготав так голосно, що з носової дірки в нього полетіли шмарклі. Куслій усівся на одного з мерців і, тримаючи його за руку, обкушував йому пальці. На зубах у нього хрустіли кості.
— А ви хто? — між брів Робета Гловера залягла зморшка.— Вас не було з Гоутом, коли він з’явився в таборі лорда Болтона. Ви з бравих компанійців?
Рордж зворотом долоні витер шмарклі з підборіддя.
— Уже — так.
— Дехто має честь бути Джакеном Г’гаром з вільного міста Лората. А ці його невиховані товариші називаються Рордж і Куслій. Лорд одразу впізнає, хто з них Куслій,— сказав Джакен і махнув рукою на Арію.— А це...
— Ласка,— випалила Арія, поки він не вибовкав, хто вона насправді. Не хотіла вона, щоб її ім’я прозвучало тут, де його можуть почути і Рордж, і Куслій, і решта вояків, яких вона не знала.
Гловер навіть не глянув.
— Дуже добре,— сказав він.— Час покласти край цій кривавій справі.
Коли вони видерлися нагору гвинтовими сходами, чатові при дверях уже плавали в калюжах власної крові. Північани побігли через двір. До Арії долинали зойки. Розчахнулися двері касарні, і звідти з вереском видибав поранений. За ним вибігли троє і втихомирили його списом і мечем. У вартівні теж точилася бійка. Рордж з Куслієм побігли за Гловером, а от Джакен Г’ґар опустився навколішки поряд з Арією.
— Дівчинка не розуміє?
— Ні, я розумію,— сказала вона, хоча насправді розуміла не зовсім.
Лоратянин, мабуть, прочитав це в неї на обличчі.
— Цап нікому не зберігає вірності. Думаю, скоро тут розмається вовчий прапор. Але спершу дехто почує, як певне ім’я забирають назад.
— Я забираю назад це ім’я,— Арія закусила губу.— То я ще можу просити третю смерть?
— А дівчинка захланна,— Джакен торкнувся одного з мертвих чатових, а тоді показав їй свої закривавлені пальці.— Ось тут три, а там чотири, а внизу ще восьмеро. Борг сплачено.
— Борг сплачено,— неохоче погодилась Арія. Їй стало трошки сумно. Тепер вона знов перетворилася на мишку.
— Бог отримав належне. А зараз дехто має померти,— дивна посмішка набігла Джакену Г’ґару на вуста.
— Померти?! — збентежено перепитала Арія. Про що це він? — Але ж я забрала ім’я назад! Вам уже не треба помирати.
— Треба. Мій час вийшов,— Джакен провів рукою по обличчю з чола до підборіддя — і де він проводив рукою, він мінявся. Щоки округлилися; очі тепер були близько посаджені, а ніс — гачком; з’явився шрам на правій щоці, де на нього й натяку не було. А коли чоловік труснув головою, його довге пряме волосся, наполовину червоне й наполовину біле, просто розчинилося, а на його місці постала шапка дрібних чорних кучерів.
Арія роззявила рота.
— Хто ви? — прошепотіла вона, занадто вражена, щоб перелякатися.— Як ви це зробили? Це важко?
Він посміхнувся, показавши блискучий золотий зуб.
— Не важче, ніж прибрати нове ім’я,— якщо знаєш, як це робиться.
— Покажіть мені як,— випалила вона.— Я теж так хочу.
— Якщо хочеш так навчитися, доведеться поїхати зі мною.
— Куди? — завагалася Арія.
— Далеко-далеко, за вузьке море.
— Я не можу. Маю повернутись додому. У Вічнозим.
— Тоді нам доведеться розлучитися, бо в мене теж є обов’язки,— мовив він і втиснув маленьку монетку їй у долоню.— Ось.
— Що це?
— Дуже цінна монета.
Арія куснула її. Монета була тверда, як залізняк.
— На коня вистане?
— Вона не призначена для купівлі коней.
— То яка з неї користь?
— А яка користь із життя, яка користь зі смерті? Якщо прийде день, коли ти схочеш мене розшукати, віддай цю монету будь-кому у Браавосі, промовляючи отакі слова: «валар моргуліс».
— Валар моргуліс,— повторила Арія. Це було неважко. Пальці міцно стиснули монетку. А на тому кінці двору чутно було, як помирають люди.— Будь ласка, не їдьте, Джакене.
— Джакен помер, точно як Арі,— мовив той сумно,— а я маю ще виконати свої обіцянки. Валар моргуліс, Аріє Старк. Повтори.
— Валар моргуліс,— знов повторила вона, і незнайомець у Джакеновому вбранні уклонився та ступнув у темряву, і його плащ закрутився вихором. Арія лишилася сама з мерцями. «Вони заслужили на смерть»,— сказала вона собі, пригадавши всіх тих, кого сер Ейморі Лорч убив у тверджі біля озера.
Коли вона повернулася до себе на сінник, келії під Погребальною вежею були порожні. Арія прошепотіла в подушку імена, а коли закінчила, тихим голосом додала: «Валар моргуліс»,— міркуючи, що могло б це означати.
На світанку виявилося, що вже повернулися Каправий з рештою — всі, окрім одного хлопчика, якого вбили під час сутички невідомо за що. Каправий сам-один поліз подивитися, що там робиться за білого дня, нарікаючи, що його старі кості терпіти не можуть сходів. Повернувшись, він розповів, що Гаренхол захоплено.
— Оті криваві лицедії повбивали кого в ліжку, кого за столом, теплих і п’яненьких. До вечора прибуде новий лорд з цілим військом. Він з дикої півночі, там, де Стіна, і всі кажуть, що норов має крутий. Цей лорд чи той лорд, а роботу робити слід. І ніякого крутійства, бо я з вас шкуру злуплю,— при цьому він поглянув на Арію, хоча й словом не
