Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Сашка промовчала. Їй дуже не хотілося розповідати історію свого знайомства з Фаритом Коженниковим. Вона сподівалася, що і з Костею трапилося щось подібне, а виявилось, усе просто: провал іспитів, осінній призов на носі, суворий батько…

— Нам іще не час? — запитала вона трішки нервово.

Костя глянув на годинник.

— Ну, ходімо… Там на зупинці автобуса теж лава є…

Всупереч Сашчиним побоюванням, залізні дверцята комірок відчинилися легко. Костя вивантажив на підлогу обидві валізи. До дна Сашчиної приклеївся зім’ятий папірець.

— Сміття якесь, — пробурмотів Костя й двома пальцями відклеїв його.

Це була записка — великі, виведені олівцем літери можна було прочитати навіть тепер, коли аркуш добряче пожовк і зачовгався: «Від’їжджай негайно».

Підпису не було.

* * *

За півгодини вони сиділи в маленькому автобусі, який Костя назвав «похоронним». Клятий папірець зіпсував обом настрій, хоча кожен силкувався продемонструвати товаришеві цілковиту байдужість до нього.

Сашка знала, що не зможе поїхати. Перше вересня — завтра, вона повинна бути на місці. Вимогу Фарита Коженникова вона виконає, а там — як вийде.

Костя мовчав. Від його ініціативності не лишилося й сліду. Автобус під’їхав за п’ять хвилин до сьомої, за кермом був звичайний кремезний дядечко-водій у поношеній джинсовій куртці поверх чорної футболки. Сашка й Костя купили квитки та вмостилися на задньому сидінні. Водій завів мотор, відразу, звідкіля не візьмись, виникли бабуся з кошиком, жінка з лопатою, загорненою в мішковину, та двійко молодиків узагалі без поклажі. Сашці здалося, що хлопці примітили їх із Костею. Вона знову відчула себе самотньою та беззахисною.

Спочатку котилися поміж полів, де тут і там виднілися людські постаті. Потім в’їхали в Торпу. Це не було селище, яким воно уявлялося Сашці: цегельні п’ятиповерхівки впереміш із приватним сектором. Це було місто, дуже старе й зовсім не «модернізоване»: важкі кам’яні будинки, іноді з колонами, іноді з ліпниною на фасаді. Криві вулички, подекуди залиті асфальтом, але частіше — бруковані чорним кругляком. Вікна затулені зеленими віконницями. Скати дахів із черепиці. Надщерблені сходи.

— Ти диви, — приглушено озвався Костя. — Просто хоч кіно знімай. Нічого так містечко, еге ж?

Сашка мовчала.

Автобус зупинився на маленькій площі, під накриттям звичайної зупинки.

— Торпа, — сказав водій. — Приїхали.

Сашка дочекалася, поки вийдуть двоє підозрілих хлопців, і потім уже вибралася слідом за Костею з автобуса. Водій передав їм валізи, сів у своє крісло, газонув — і автобус зник з очей, перш ніж Сашка й Костя встигли озирнутися.

Вони знову були самі. Й бабуся, і жінка з лопатою, і хлопці кудись поділися.

— І в кого тут запитувати дорогу? — саркастично поцікавився Костя.

— А ось покажчик, — сказала Сашка, придивившись. — «Сакко і Ванцетті, 1,5 км».

* * *

Ті півтора кілометра вони долали майже півгодини — Костя, пихкаючи, тяг обидві валізи. Сакко і Ванцетті виявилася непомірно довгою вулицею, і починалась вона зі сто чотирнадцятого будинку — далі нумерація убувала. Тротуари то робилися широченними, то зовсім зникали. Вулиця то розширялася, мов ріка під час повені, ставала бульваром, то раптом стискалася й перетворювалась на ущелину.

— Стильне містечко, — бурмотів Костя.

Камінь і облуплений тиньк. Батоги винограду й плюща, які тяглися по ринвах. Герань у підвісних вазонах. Сашка вертіла головою: ось триповерховий особнячок, схожий на замок, із затишними алебастровими химерами. Ось понура бетонна будівля зі стародавніми промисловими кондиціонерами, навішеними на вікна ззовні. Ось дерев’яна руїна, на даху якої встигла підрости молода берізка.

Під кожним карнизом неодмінно ліпилися ластів’ячі гнізда. Птахи пронизували повітря, накриваючи вулицю рухливою чорною сіткою, виписували петлі, іноді поринали в розбиті горищні віконця. У кронах каштанів і лип нестямно пищали горобці.

— Та нормальне начебто місто. — Сашка потерла долонею стомлену шию.

Відкривалися магазини. Перед віконцем хлібного стояла маленька статечна черга: три бабусі з кошиками. Біля магазину «Вино-тютюн» курили троє чоловіків у спецівках. На протилежному боці вулиці робітники лагодили дах; натужно обертався блок, і майже над головами перехожих плив казан зі смолою, тріпотіли вилинялі прапорці на дроті, що відгороджував зону, куди в жодному разі не можна було заходити…

Дім за номером дванадцять виявився великим, видно, багато разів перебудованим: два поверхи було складено з кольорової цегли в стилі «будиночок із медяників», третій — із білої силікатної без жодних вибриків, а четвертий — і зовсім був дерев’яний. До парадного входу вів кам’яний ґанок із пологими, стертими мало не до дір сходами. Височезні чорні двері мали неприступний і строгий вигляд. Ліворуч тьмяно поблискувала табличка: «Міністерство освіти. Інститут спеціальних технологій».

— Прийшли, — сказав Костя, опускаючи валізи на брук.

Сашка дивилася на двері. Чорний прямокутник з відполірованою мідною ручкою. Чотири сходинки нагору.

Костя важко дихав. Він протяг дві величезні валізи вздовж нескінченної вулиці Сакко і Ванцетті й міг тепер не приховувати ні задишки, ні серцебиття, ні поту на чолі. Сашці було складніше; вирівнюючи дихання, вона могла заприсягтися, що Костя й вона зараз думають про одне й те саме: ще не пізно звідси вшитися. Поки не переступили поріг. Було таке відчуття, що, коли ці двері зачиняться за спиною, вороття не буде.

Костя мовчав, не бажаючи виглядати легкодухим. «Що я тут роблю, — в сум’ятті подумала Сашка. — Чому я не вдома… Чому йду туди, куди не хочеться йти, як покірлива вівця, як собака на повідці?!»

Костя озирнувся.

— Чи нема тут забігайлівки якоїсь, — сказав, ніби про себе. — Щоб хоч кави ковтнути… Бо в роті пересохло… Диви, кафешка!

Справді, просто навпроти інституту виднівся вхід до напівпідвалу, над яким висіла дерев’яна дошка: «Тістечка, кава, чай». На тротуарі стояв самотній стіл із розкритою над ним смугастою пляжною парасолькою.

Сашка зітхнула й знову перевела погляд на будівлю інституту. Вікна — маленькі на перших двох поверхах, широкі на третьому, тьмяні на четвертому — дивилися на студентів фасетним поглядом.

— Пішли, — хрипко сказала Сашка. — Не стирчати ж тут із валізами цілий день.

* * *

У величезному напівтемному холі нікого не було. Скляна будочка вахтера пустувала. Праворуч і ліворуч тяглися сходи, а попереду, під стовпом світла, що лилося звідкілясь згори, здіймалася кінна статуя небачених розмірів.

— Жеребець, — сказав Костя з тихим хихотінням.

Сашка, мов заворожена, підійшла ближче. Кінь справді був «жеребець»; черево й ноги було виліплено з анатомічною точністю. Колосальні бронзові копита топтали гранітний постамент. Згори звисали величезні чоботи в стременах. Обличчя вершника розгледіти було неможливо — воно губилося вгорі. Як Сашка не силкувалася вибрати кут зору, бачила тільки величезне здійняте підборіддя та кадик.

— Першокурсники?

Голос прокотився луною по пустельному холу. Сашка й Костя озирнулися;