Битва королів - Джордж Мартін

Рука її ковзнула до руків’я меча й поплескала його — так наче перевіряла, чи він іще на місці.

«І тоді поможіть нам боги»,— подумала Кетлін. Вдіяти вона нічого не могла. Отам, на ріці, розгортається Едмурова битва, а її битва — тут, у замку.

Наступного ранку за сніданком Кетлін послала по батькового старенького стюарда — Атерайдиса Вейна.

— Скажіть, щоб серу Клеосу Фрею принесли карафу вина. Я хочу його незабаром допитати, тож треба йому трохи розв’язати язика.

— Як зволите, міледі.

Незадовго по тому з’явився малістерівський вершник з вишитим на грудях орлом — привіз від лорда Джейсона повідомлення про ще одну сутичку та ще одну перемогу. Сер Флемент Бракс спробував переправитися на іншому броді за шість льє на південь. Цього разу Ланістери вкоротили списи й рушили через ріку пішки, затуляючись щитами, але малістерівські лучники стріляли високо, по дузі, тож стріли падали за щити, а з каменометів, які Едмур установив на березі, посипалися булижники, щоб розбити шерегу.

— У воді лишилася дюжина убитих, і тільки двоє добилися до мілини, де ми швидко з ними впоралися,— доповів вершник. Ще він розповів, що була сутичка вище за течією, де броди утримував лорд Карил Ване.— Ці наскоки теж вдалося відбити, і ворог заплатив за них дорогою ціною.

«Може, Едмур мудріший, ніж я гадала,— подумала Кетлін.— Усі його лорди погодилися з його військовими планами — чого я була така сліпа? Брат уже не той маленький хлопчик, якого я пам’ятаю,— так само як і Роб».

Кетлін дочекалася вечора, а тоді подалася до сера Клеоса Фрея, вирішивши: що довше вона зволікає, то гірше він нап’ється. Коли вона увійшла в камеру, сер Клеос важко зіп’явся на ноги.

— Міледі, я гадки не мав про втечу! Куць сказав, що Ланістер мусить мати ланістерівський ескорт, клянуся вам як лицар...

— Підведіться, сер,— Кетлін присіла.— Я знаю, що онук Волдера Фрея обітниці не порушить...— («Без вигоди для себе»).— Брат казав, ви привезли умови миру.

— Так,— сер Клеос стрибнув на ноги. Кетлін потішило, як нетвердо він на них тримається.

— Розповідайте,— звеліла вона, і він так і вчинив.

Коли він закінчив, Кетлін нахмурилася. Едмур мав рацію: ніякі це не умови, хіба що...

— Ланістер обміняє Сансу з Арією на свого брата?

— Так. Він присягнувся, сидячи на Залізному троні.

— У присутності свідків?

— Це чув цілий двір, міледі. І боги теж. Я так і переказав серу Едмуру, але він сказав, що це неможливо, що його світлість Роб ніколи не погодиться.

— Правду сказав.

Кетлін навіть не була певна, що Роб у цьому неправий. Арія з Сансою — діти. А Царевбивця, живий і на свободі,— один з найнебезпечніших людей у королівстві. Тож цей шлях веде в нікуди.

— Ви бачили моїх дівчаток? З ними добре обходяться?

— Я... так, вони...— сер Клеос завагався.

«Він вигадує правдоподібну брехню,— збагнула Кетлін,— але вино затуманює йому мозок».

— Пане Клеосе,— холодно мовила вона,— ви й так позбулися захисту свого мирного прапору, коли ваші люди обдурили нас. Збрешіть мені — й повиснете на мурі поряд з ними. Повірте. Запитаю ще раз: ви бачили моїх дочок?

Чоло в нього зросилося потом.

— Я бачив при дворі Сансу — того дня, коли Тиріон переказав мені свої умови. Вигляд вона мала чарівний. Тільки трішки виснажений. Змарнілий, так би мовити.

«Сансу бачив, Арію — ні». Це може означати що завгодно. Арію завжди було важче приборкати. Може, Серсі не пускає її на люди, боячись, що вона щось бовкне або зробить. Може, її десь замкнули від гріха подалі. «Або вбили». Кетлін відігнала цю думку.

— Свої умови, кажете ви... але ж королева-регентша — Серсі.

— Тиріон говорив від мені їх обох. Королеви не було. Мені сказали, вона нездужає.

— Як цікаво.

Кетлін пригадала жахливу подорож крізь Місячні гори — пригадала, як Тиріону Ланістеру вдалося переманити на свій бік отого перекупного меча. «Надто вже цей карлик метикований». Кетлін уявити не могла, як міг він вижити на високому гостинці, коли Лайса виставила його з Видолу, але сам факт її не здивував. «Принаймні до Недової страти він стосунку не має. А ще він захистив мене, коли на нас напали горяни. Якби можна було вірити його слову...»

Кетлін розтулила долоні й поглянула на шрами на пальцях. «Це сліди його кинджала,— нагадала вона собі.— Його кинджала в руках найманця, якому він заплатив, щоб той розтяв Бранові горло». Хоча, певна річ, карлик це заперечував. Навіть після того, як Лайса замкнула його в небесній камері й лякала своїми Місячними дверима, він усе одно все заперечував.

— Він збрехав,— зронила вона, підхоплюючись.— Ланістери всі брехуни до одного, а карлик серед них найгірший. Найманець був озброєний його власним клинком.

— Я не знаю нічого про...— втупився в неї сер Клеос.

— Ви справді нічого не знаєте,— погодилася вона і вилетіла з камери. Брієнна мовчки рушила за нею. «їй простіше»,— подумала Кетлін, і її кольнула заздрість. У цьому Брієнна схожа на чоловіків. Чоловік знає одну відповідь, і вона завжди на відстані найближчого меча. А для жінки, для матері, шлях завжди кам’янистий і його важче знайти.

Повечеряла вона пізно, у великій залі разом із залогою, щоб хоч трохи підбадьорити людей. Всю вечерю Раймунд Римач співав, тож підтримувати розмову не довелося. Закінчив він баладою, написаною на честь Робової перемоги на Волоброді. «І горіли зірки, наче очі вовків, вітер вовчої пісні співав...» Між куплетів Раймунд вив, закинувши голову, і наприкінці з ним вила вже половина зали, навіть Дезмонд Грелл, який уже добряче почаркувався. Голоси відлунювали від крокв.

«Нехай співають, якщо це додає їм хоробрості»,— подумала Кетлін, граючись срібним кубком.

— Коли я росла, у Вечірньому палаці завжди були співці,— тихо заговорила Брієнна.— Я вивчила всі їхні пісні напам’ять.

— Санса теж, хоча небагато співців наважувалися заїхати так далеко на північ — аж у Вічнозим.

«Але я казала їй, що при дворі співці будуть обов’язково. Казала, що там вона наслухається різної-різної музики і що батько пошукає їй відомого вчителя, який навчить її грати на арфі. Боги, боги, простіть мені...»

— Пригадую жінку,— сказала Брієнна,— вона приїхала звідкись із-за вузького