Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Але чому? Що я їй зробила?

– Справа не в тобі, а в твоєму медальйоні. Батько будь-що хотів заволодіти Покликом Крові.

– Поклику Крові більше немає, – спокійно сказала я.

– Як? Ти його втратила? – здивувалася тролиця.

– Ні. Його неможливо втратити.

– Ти його комусь подарувала? – запитав Гріс.

Я заперечно похитала головою. Герман з подивом дивився на мене.

– Присягніться, що те, що я вам зараз скажу, залишиться в стінах цієї кімнати.

Друзі дали клятву і почулося сухе клацання, на знак того, що богині прийняли клятву. Я коротко розповіла про поцілунок Рокнесгер, опустивши подробиці сутички з Маруною.

– Тепер це Поцілунок Долі, – на підтвердження своїх слів, я дістала медальйон.

– Опупиріти! – Гера переводив погляд з медальйона на мене і знову на медальйон.

– Але як тобі самій вдалося розбудити дар? – оторопіло запитав Лікраніель.

– Тому що Рута талановита, – відповів за мене Шафран.

– Я його не будила. Богиня сказала, що джерело ще не прокинулося.

Лік похитав головою.

– Ні, це трохи різні речі. Це дар тягнеться до магічного джерела, а не навпаки.

Я згадала як пані Армілсім у трансі читала заклинання.

– Я дуже хотіла врятувати Германа...

Повисла пауза. Я сховала медальйон.

– Хлопці, я дещо захопив із собою, – Лік дістав із сумки ту саму карту, яку я знайшла в гробниці Ельянга Всесильного.

– Знову поцупив у брата? – суворо запитав Гера.

– Не поцупив, а взяв у тимчасове користування, – усміхнувся Лікраніель. – Це наш трофей, чесно знайдений.

Ельф розклав карту на ліжку, і ми схилилися над нею. Навіть Герман, притримуючи ковдру, підповз до нас, щоб роздивитися. Малі й великі стрілки, чіткі й пунктирні лінії. Карта заломлювалася в кількох місцях. Мабуть, складали її похапцем. За знайомими обрисами материка зрозуміло, що це Лартіона, Леовардія, Гай Волхвів і Хіллагарі. Кордони такі самі, як і зараз. На схід – острів Двох Зорь. Але на карті не було ні острова Дзвінких Гір, ні Шиараттали, ні Ріласса, ні Хелкеша. Замість них якісь дивні плями, немов хтось пролив на карту віск, а потім подряпав.

– Дивно, – пробурмотів Лікраніель, – дуже схоже на стару карту.

– Яка розумна думка, а головне – очевидна, – єхидно зауважив Богріс. – Ця карта і є давня.

– Ні, я не про це, – відмахнувся від його сарказму ельф. – Ви бачите – немає островів. Значить, її креслили до приєднання їх до Лартіони й визнання ними тодішнього правителя.

– Але острів Двох Зорь і досі не визнає нашого короля, а на карті є, – вставив свій мідячок Альгін.

– Тому що з ними давним-давно було підписано договір про мир. Сонценосні ельфи не пускають на острів випадкових людей і представників інших рас. Потрібен офіційний дозвіл Його Величності Мегріна. А він будь-кому його не дасть.

– Виходить, з іншими островами, які з’явилися пізніше, Лартіона воювала? – Кхибра уважно розглядала плями.

– Це ще в школі проходять, – з іронією відповів ельф і миттєво під її поглядом прикусив язика. – З Рілассом і островом Дзвінких Гір ми й зараз не в найкращих стосунках. Але, давайте поки що залишимо політику осторонь.

– А чому карта вся в плямах? – запитала я.

– Імовірно, картограф був небагатою людиною, і не міг дозволити собі магічні світильники, – припустив Гера. – Дуже схоже на краплі воску.

– Він міг бути звичайнісінькою людиною, без магічних здібностей, – сказав Альг. – Тоді ти маєш рацію, Герка, ці плями – всього лише стародавні краплі воску.

– Цій карті щонайменше років шістсот! – вигукнула тролиця і затиснула рот долонею.

– Чому ти так вирішила?

– Тому що наш острів визнав короля Лартіони п’ятсот п’ятдесят років тому. Отже, карта була накреслена до цього.

– Тоді я знаю, хто може допомогти її прочитати, – обвів нас урочистим поглядом Лік.

За розмовами ніхто не помітив, як безшумно відчинилися двері, й за спинами виник Рані.

– Я так і знав, – роздратовано сказав він. – Карту, негайно!

У наших очах відобразилася вся скорбота світу.

– Лік, я зміню всі коди й зачиню магією всі сейфи. І не треба на мене так дивитися, – згортаючи карту, вимовив Скріраніель. – Вам мало було пригод у Ситові? Ви вирішили їх тут продовжити?

– До чого тут це? – обурився Лікраніель. – Рута знайшла карту, вона наша по праву.

– Ваші права обмежуються вашими можливостями. Ще питання?

– Коли нам її повернуть? – пропищав клоп і сів на кінчик носа Рані. Ельф знову скосив на нього очі, як тоді на кладовищі.

Ми не стрималися і покотилися зі сміху. Рані незворушно дивився на Шафрана, так само скосивши очі.