Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

Я міцно обійняла його. Потім зробила все так, як навчав мене пан Кюнт – три краплі на склянку води. Підігріти, але не кип’ятити. Я піднесла кухоль Єрошці. Він облизав губи й дрібними ковтками повільно випив відвар. Кухоль випав з маленької руки й покотився підлогою. Єрошка страшенно закричав. Бідолаха вигнувся дугою. На його крик прибігла тітка з батьком. Батько підхопив Єрошку на руки.

– Синочку!.. Єрошко!.. Руто, що з ним?!

Тітка Палажка зиркнула на кухоль, підійняла його та якось дивно подивилася у мій бік, принюхуючись.

Я мовчала. Кляла себе й мовчала. Дива не відбулося. Аж раптом… Єрошка розплющив одне око, потім друге.

– Тату… відпусти… – Єрошка завовтузився на руках. – Відпусти мене. Бо… не болить.

Батя обережно поставив на підлогу брата. Той зробив крок. Невпевнений. Але зробив. Сам!

– Не болить! – Єрошка щасливо посміхався. – Це все Рута! Це все моя сестричка! – він хитаючись підійшов до мене й міцно обійняв за талію. – Ти – справжня цілителька.

– Милорика? – тітку не проведеш. – Звідки вона в тебе?

– Придбала.

– За всі гроші світу?

– Якщо це вилікувало Єрошку, то заплатила ще стільки ж!

Батько на радощах накрив багатий стіл. Отак мимоволі я стала героїнею дня.

– Я пишаюся тобою, – шепнув Герка мені на вухо. – Але як ти зрозуміла, що відвар милорики зцілить Єрошку?

Я лише знизала плечима:

– Інтуїція.

Після святкування ми вирішили раніше повернутися до гуртожитка. Біля дверей таверни крутився жебрак у брудному рваному плащі. Я витягла з кишені кілька мідяків і кинула йому. Сьогодні я добра. Він з жадібністю спіймав монети й залепетав застудженим голосом: «Дякую, панно! Нехай продовжить ваші дні Аргіна!» Ми відійшли з Германом убік і стали чекати, коли поїде на розворот вільна підвода.

– Приїдемо від Горпини, зніму на всі вихідні квартиру, – сказав Герман і уважно подивився на мене.

Я, ніяковіючи, кивнула.

Підвода скрипіла колесами, та наближалася до нас. Ми з Германом стояли обійнявшись, ніби одне ціле. Одне ціле. Ціле. Щось дряпнуло свідомість. Але я не зрозуміла, що саме, тому сильніше притулилася і вдихнула запах щастя. Легка тінь відокремилася від стіни таверни. Щойно підвода порівнялася з нами, щось блиснуло на сонці. А у підводу встрибнув той самий жебрак.

– Рушай! – скомандував він і штовхнув у спину візника.

Кінь злетів на диби й одразу ж понісся щодуху, підганяючись батогом. Герман похитнувся і якось дивно глянув на мене. Я перевела на нього погляд. Гера зблід, з куточка рота полилася кров. Зі спини Германа стирчала витіювата рукоятка короткого кинджала. Цей ніж я не забуду ніколи. Я глянула вслід підводі, що віддалялася, і побачила, як порив вітру відкинув назад каптур. Красунчик! Значить, передчуття не обдурило Кхибру! Швидше за все цей гад стежив спочатку за нею, а потім за мною!

– Германе!.. Ні! Ні! Всесвітла Аргіно, не забирай його!

Але Гера почав завалюватися набік. Я підхопила його під руки і звалила на себе. З кишені випав флакон і дзенькнув. Я скрикнула, бо цілющий концентрат милорики щойно був втрачений.

Мій крик було чути, напевно, в усьому Ситові. Прибіг батя й тітка. Відвідувачі допомогли донести Геру до тітчиного возу, на який уже кинули кілька перин.

– Не витягуй ножа, кров’ю стече, – навчала тітка. – Прошко, гони щодуху, може, цілителі ще там!..

Вона запрягла пару вороних коней. Я вляглася поруч із Германом і пригорнула його до себе. Його серце билося слабо. Коні мчали до академії. Що за злий рок висить над нашим родом?

– Геро, коханий, тримайся, чуєш?! – я не мала права плакати. – Ти Єрошці слово дав і мусиш його дотримати...

Але я відчувала тільки одне: як життя тонкою піщаною цівкою витікає з коханого.

– Ти обіцяв зняти квартиру, чуєш? Я не хочу залишатися в цьому світі сама!.. Тримайся, миленький!.. Тримайся, рідний.

– Тату, швидше!.. Він помирає!..

Батя бив хлистом коней, ті іржали і мчали нас як грифони, а мені здавалося, що візок ледве плететься. На подвір’ї нас чекав... Грондер Вікк.

– Цілителі поїхали, – сказав він, зупиняючи коней і кинувся до Гери. Некромант поводив руками, щось прошепотів і зліз із воза.

– Занадто пізно, – процідив він.

– Ні, – мене душили сльози, – я не можу його втратити. Професоре, благаю!

Я стала перед ним на коліна й обійняла за ноги.

– Врятуйте його, ви ж можете... Ви ж сильний маг!..

– Так і будеш продовжувати мстити? – почула я над вухом голос батька. – Грон, я все можу зрозуміти, але це діти. Це її дитина! Невже ти досі не пробачив Оуеллану?

Я здригнулася, відпустила професора і підійнялася. Я кинулася до Германа, його погляд згасав. Він поривався щось сказати. Але я долонею прикрила його рот:

– Бережи сили. Тримайся!.. Геро, коханий... Допоможіть, хоч хто-небудь!.. – заплакала я від відчаю.