Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Проведіть мене, якщо можна, до Германа. Хочу його побачити.

Цілителька лише заплющила і розплющила очі – мабуть, вона вже не могла говорити від втоми.

– Йди за мною, – відчинила двері в глибині кімнати Іггірія.

Я пішла за телепаткою. Ми минули невеликий коридор і опинилися в маленькій затишній кімнаті. Посеред неї стояло широке ліжко, на якому спав, укритий теплою ковдрою, Герман. Відросле волосся розметалося по подушці, обличчя було ще блідим. Із завмиранням серця я придивилася до нього – ковдра опускалася і піднімалася на грудях. Живий!..

Іггірія тихенько причинила за собою двері, а я вляглася поруч із ним, вдихаючи до болю рідний запах щастя – вербени та ялівцю.

Прокинулася від того, що рука коханого перебирала моє волосся. Розплющивши очі, побачила Германа, який дивився крізь напівопущені вії. Я потягнулася і вмостилася в нього під рукою. Він одразу ж мене обійняв. Як же добре поруч із ним!

– Як я рада, що ти живий. Я б збожеволіла, якби втратила тебе.

– Тільки завдяки тобі, – охриплим голосом відповів Гера.

Я зручніше влаштувалася, прикрила очі. Тепле повітря огорнуло нас із Германом. Щось дуже ніжне торкнулося моєї щоки. Повіки налилися втомою, і я не змогла їх підняти, щоб роздивитися, що за магія нас оточує. Звідкись здалеку почулася знайома мелодія. З кожною миттю вона ставала дедалі голоснішою. Я посміхнулася і тихо-тихо заспівала:

– Ніч стукає в віконечко,

Сплять і синок, і донечка.

Спить навіть сіренький вовчок,

Ковдрою вкривши свій бочок.

Спить в павутинні павучок,

спить в павутинні павучок.

В полі танцюють мавочки,

А в озерці – русалочки.

Спіть, ви мої зайчаточка,

Хлопчики і дівчаточка.

Хлопчики і дівчаточка.

Хлопчики і дівчаточка...

– Звідки ти знаєш цю колискову? – сонно спитав Гера.

– Напевно, батя співав, коли колисав мене...

Герман повернувся до мене і пригорнув до себе. Його губи торкнулися мого чола. Я завмерла від ніжності, що нахлинула, а потім ткнулася носом у його плече і солодко заснула.

Прокинулася першою, у кімнаті було темно. Горів блідий світильник під стелею. У кімнату постукали. Двері прочинилися і до нас зазирнула та сама юна ельфійка, яка тримала книгу перед цілителькою. У руках у неї була таця, на якій стояли дві піали. За запахом зрозуміла, що це курячий бульйон.

Дівчина поставила тацю на ліжко, підійшла до Германа з іншого боку, стала на коліна і поклала руку йому на груди. Ельфійка прикрила очі й щось зашепотіла своєю мовою. Від руки полилося бліде зеленувате світло, яке повільно огортало Геру. Хвилин п’ять вона вливала свою цілющу силу в мого коханого. Коли світло зникло, Герман розплющив очі.

– Вставати можете, але ви ще занадто слабкі. Тому прогулянки краще відкласти до завтра. Сьогодні бажано ще день полежати.

– У мене боки вже болять, – зітхнув Гера.

– Пані Армілсім заборонила вам вставати. Сніданок на ліжку.

Ельфійка підвелася і тихо вийшла. Герман сів, поправляючи за спиною подушки. Я подала йому піалу з бульйоном. Він так смачно пахнув. Чи це ми давно не їли? Як би там не було, але в міру гарячий бульйон, ми випили за лічені хвилини.

У двері постукали, ми не встигли нічого відповісти, як вони відчинилися, і на порозі з’явився Скріраніель, з-за спини якого зайцем стрибав Лік і махав нам руками. Але виявилося, що не один він там – усі приїхали провідати Германа: Кхибра, Альгін, Богріс і навіть мій фамільяр.

– Герко, ти як? – першим запитав Лікраніель і всівся перед ліжком на підлогу.

– Жити буду, – усміхнувся Герман.

Хлопці по черзі обійнялися.

– Я свою місію виконав, – Скріраніель порушив паузу, що виникла. – Думаю, вам є про що поговорити.

Він залишив нас. І кімната одразу перетворилася на вулик. Усі одночасно намагалися розповісти, як вони перелякалися, а потім летіли дракон-джетом до Гаю Волхвів.

– Руточко, вибач, я не встиг влетіти у вікно порталу, – пропищав клоп, сідаючи мені на плече. – Усе так швидко сталося...

Він підлетів до Германа, покружляв у нього над обличчям і повернувся до мене.

– Блідий, – зробив висновок Шафран. – Але я від своїх слів не відмовляюся... Треба брати, Руто. Він – наша людина.

Ми розсміялися.

– Альгін, – Кхибра виразно подивилася на нього, – вони мають це знати.

Альг стиснув губи, немов не бажав видавати таємницю. Але шість пар очей, включно з клопом, дивилися на нього. Альгін шумно видихнув.

– Ютару батько заточив у підземеллі.

– Головне скажи, – напирала Кхибра.

– Ю мала вбити тебе, Руто, – тремтячим голосом сказав Альг.