Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Втомилася? – ледь чутно запитала вона.

Голос – спокійний і мелодійний.

– Ні, – відповіла я.

– Допоможи мені.

– Чим?

– Потримай невід, щоб вітром не віднесло. А мені треба відійти на кілька хвилин. Тільки тримай міцно.

Мені почулося? Вона сказала про вітер? Але ж його майже немає.

– Але ж вітру майже немає, – озвучила я свої думки.

– Ти не знаєш, що може статися за хвилину.

Із цим важко не погодитися. Жінка легко підійнялася і зникла за деревами. Щойно я взяла невід в руки, його одразу щось смикнуло і потягнуло у глибину озера. Я вчепилася в шовкові переплетення ниток і потягнула його на себе. Але нитки боляче впилися в руки, погрожуючи порізати до крові. Де носить цю жінку?! Ми так не домовлялися! Рибалка немов знала, що сітку можуть вкрасти, тому й пішла! Я що, крайня?!

У сітці щось заворушилося, немов рвалося на свободу. Що це – риба чи, боронь боже, чудовисько якесь? Якщо друге, то не факт, що я зможу втримати. А якщо величезна рибина, що, зможу?! Я вилаялася і подумки прикрикнула на саму себе. Потрібно спробувати намотати край на руку – безрезультатно. Це щось потягло мене у воду.

Я їхала на сідницях. Ноги в піску пропахали глибокі борозни. Раптом невід ослабнув. Внутрішній голос підказав не розслаблятися, і мав рацію. Щось невідоме потягло мене ще з більшою силою. Думати ніколи, треба діяти. Я спробувала підвестися хоча б на коліна. Насилу вдалося це зробити. Руки вже розрізало, кров тонкими цівками стікала у воду. Врешті вдалося стати на ноги. Вода навколо мене забарвилася в червоний. Водорості, немов упирі, відчули запах крові й дивно заворушилися. Якби я не знала, що це підводні рослини, то подумала б, що тисячі очей, не кліпаючи, втупилися в мій бік, чекаючи, коли я повністю сховаюся під водою, щоб розтерзати. Вода вже доходила до стегон. Якщо мене потягне далі – все, кришка. І жінки як на зло немає і немає.

– Гей! Ви де?! Допоможіть!

Тільки плескіт хвиль, шум вітру і щебет птахів. Ну так, довгоочікуваний вітер з’явився, треба ж! Брижі пройшли озером. Я опустила погляд, вивчаючи дно. І з жахом помітила, що гнучкі стебла водоростей потягнулися до ніг. Я спробувала зробити кілька кроків назад, але в мене нічого не вийшло, лише потупцювала на місці. Я вилаялася так, що за ідеєю, водорості, почувши це, мали б скрутитися в трубочки й миттєво згнити. Але вони навпаки, ще більше активізувалися. Тонкі світло-зелені листочки, схожі на соснові голки, лоскотали кісточки. Вивернувшись, я підстрибнула і наступила на одне стебло. Мені здалося чи воно звискнуло? Ні, якщо так і далі піде, то недалеко й до божевілля. Друга нога вже в полоні мерзенного стебла. Недарма я їх так не люблю! В одну мить голочки сховалися і стебла зміями обплутали щиколотку, намагалися повзти вище – на гомілку. Що робити? Я закрутила головою. Погляд зачепився за вішку, яка була вбита на самому березі. Як же до неї дістатися, не випускаючи з рук невід і звільнивши ноги?

У голову прийшла божевільна ідея: я стала трохи підстрибувати вліво-вправо, постійно змінюючи напрямок. З однією вільною ногою це було зробити не так і легко. Стрибок вправо, ще раз вправо, вліво, вправо, вліво, вліво, вліво... Невід тепер став опорою – я трималася за нього, а не тягнулася в глибину за невідомим монстром. Незабаром стало важко дихати. Вода навколо мене побуріла. Я глянула на руку, рани стала глибшими. Піт заливав очі. Але я не відпускала сітку ані на мить. Хват водоростей ослаб. Я зібралася з силами та якнайдалі відстрибнула вбік, ледве не звалившись у воду. Мені вдалося розірвати кілька стебел! Ура! Маленька перемога.

Я майже дострибала до берега. Зробила ривок, ще один, і ще, і ще, і... невід раптово відпустило, я впала на спину, підтягуючи його до себе, немов коштовність. Схопивши його в оберемок, поповзла берегом, до того місця, де нещодавно сиділа рибалка, яка десь завіялася. Але невід знову за щось зачепився. Озирнувшись, я завмерла на місці.

Центр озера кипів та вирував, з глибини виринула чорна хмара.  І над водою нависла жіноча фігура, вкрита мороком. Невже... Ні, цього не може бути! Навіщо темній богині проста смертна, нехай і з магією, що от-от має розгорнутися на повну силу? До того ж магія світла, кулінарна. Це не її парафія!

Вона не зводила з мене прискіпливого погляду.

– А ти вперта! Ніколи б не подумала, що звичайне дівчисько так битиметься за чуже життя.

– Я далеко не дівчисько, пані, – хрипло відгукнулася я, підводячись на ноги.

Я стала обличчям до богині й, притискаючи до грудей невід, подивилася прямо їй в очі. З її очей лився морок. Я насупилася. Серце стиснулося від жаху. Богиня задоволено посміхнулася:

– Смілива. І дурна! Утім, усі сміливці не блищать розумом. Та годі! Цю битву я програла. Але запам’ятай: реваншу не буде!

Жінка витягла з рукава темного одягу ніж. У променях сонця блиснув чорний алмазний череп – Дар Смерті. Короткий помах і... невід розрізаний на дві половини. Щось велике з шумом зникло в глибині озера. З-за дерев з’явилася та сама рибалка.

– Не скажу, що рада тебе бачити, Маруно, але я не здивована. Ти хотіла забрати собі одразу дві світлі душі? А як же Аргіна? – спокійно запитала вона богиню, яка продовжувала стояти в клубах чорної хмари посеред озера.