Битва королів - Джордж Мартін
Очі в Шей розширилися, але неможливо було сказати, що за ними ховається.
— Ручки мої не лишаться гладенькими, якщо я щодня чиститиму печі й відтиратиму тарілки. Чи захочете ви їх торкатися, коли вони почервоніють і потріскаються від гарячої води й мила?
— Більше, ніж досі,— сказав він.— Коли я їх бачитиму, то завжди згадуватиму, яка ти хоробра.
Він не міг точно сказати, чи повірила вона йому. Вона опустила очі.
— Я до ваших послуг, мілорде.
Він ясно бачив, що сьогодні він більшого розуміння від неї не доможеться. Він поцілував її в щічку, в яку вдарив, щоб трохи пом’якшити слід від ляпасу.
— Я пошлю по тебе.
Вейрис, як і обіцяв, чекав у стайні. Кінь у нього був кульгавий і на вигляд напівмертвий. Тиріон сів у сідло; один з вартових відчинив ворота. Виїхали мовчки. «Навіщо я розповів їй про Тишу, боги поможіть?» — спитав Тиріон себе, зненацька злякавшись. Є таємниці, які ніколи не слід вимовляти вголос, є ганьба, яку людина мусить забрати з собою в могилу. Що він хотів од неї — прощення? А те, як вона на нього дивилася,— що це означало? Їй так бридко було на саму думку про те, що доведеться мити горщики, чи це через його зізнання? «Як міг я їй про це розповісти — і сподіватися, що я й далі буду їй любий? — промовляло щось у ньому, а щось глузувало: — Дурний карлику, повіям любі тільки золото й коштовності».
Пошрамований лікоть пульсував і сіпався щоразу, як кінь ставив копито. Іноді Тиріону здавалося, що він чує, як під шкірою труться одна об одну кістки. Мабуть, слід порадитися з мейстром, отримати зілля від болю... та відтоді як Пайсел показав, хто він такий насправді, Тиріон Ланістер більше не довіряв мейстрам. Тільки богам відомо, з ким вони змовляються чи що вони підмішують у те зілля, яке дають тобі.
— Вейрисе,— мовив Тиріон.— Мені треба перевезти Шей у замок так, щоб про це не дізналася Серсі.
І він коротко виклав свій план щодо кухні.
Коли він договорив, євнух поцокав язиком.
— Я, звісно, зроблю, як мілорд велить... але мушу вас застерегти, що на кухні повно очей і вух. Навіть якщо на дівчину не впаде особливих підозр, їй ставитимуть тисячі запитань. Де народилася? Хто батьки? Як опинилася на Королівському Причалі? Правда не підійде, тож доведеться брехати... і брехати, і брехати,— він глянув згори вниз на Тиріона.— А ще така гарненька кухарка викликатиме погляди не лише цікаві, а й хтиві. Її лапатимуть, щипатимуть, гладитимуть і пеститимуть. Уночі під ковдру до неї лізтимуть кухарчуки. Якийсь самотній кухар, може, схоче з нею одружитися. Пекарі м’ятимуть їй груди вимащеними борошном руками...
— Ліпше хай пестять, ніж заріжуть,— сказав Тиріон.
Вейрис проїхав кілька кроків, а тоді мовив:
— Можливо, є інакший вихід. Виявилося, що служниця, яка доглядає дочку леді Танди, цупить у неї коштовності. Якщо я повідомлю про це леді Танду, та викине дівчину вмить. І її дочці знадобиться нова покоївка.
— Зрозуміло.
Тиріон зразу збагнув, що це непогана можливість. Покоївка при леді вдягається краще, ніж посудниця, може навіть і коштовності якісь носити. Шей це припаде до душі. А до того ж Серсі вважає леді Танду нудною істеричкою, а Лоліс — тупою нетямою. Тому навряд чи зайде до них із дружнім візитом.
— Лоліс — сором’язлива й довірлива,— сказав Вейрис.— І повірить у все, що їй скажеш. Відтоді як її в юрбі позбавили цноти, вона боїться виходити з покоїв, тож Шей нікому не потраплятиме на очі... й водночас буде в зручній до вас близькості, якщо вам захочеться розради.
— За Вежею правиці наглядають, ви це знаєте незгірше за мене. Серсі точно щось запідозрить, якщо покоївка Лоліс почне до мене навідуватися.
— Може, мені вдасться провести це дитя до вас у покої непомітно. Будинок Чатаї не єдиний, який може похвалитися потайними дверима.
— Секретний хід? У мої покої? — Тиріон був більше роздратований, аніж здивований. А навіщо б іще Мейгору Лютому було страчувати всіх будівничих, що зводили замок, як не для того, щоб зберегти його таємниці? — Я так і думав. І де ці двері? У мене в світлиці? У спальні?
— Друже, ви ж не змушуватимете мене звіряти вам усі свої маленькі секрети, ні?
— Відтепер вважайте їх нашими маленькими секретами, Вейрисе,— Тиріон звів погляд на євнуха в його смердючому лицедійському вбранні.— Я так розумію, ви на моєму боці...
— У вас є підстави для сумнівів?
— Таж ні, я довіряю вам беззастережно,— гіркий сміх луною відбився від зачинених віконниць.— Якщо ж по правді, я довіряю вам, як рідному. А тепер розкажіть-но мені, як помер Кортні Пенроуз.
— Подейкують, викинувся з вежі.
— Викинувся? Нізащо не повірю!
— Його вартові не бачили, щоб хтось заходив до нього в покої, і потім нікого там не знайшли.
— Значить, убивця зайшов раніше й заховався під ліжком,— припустив Тиріон,— чи спустився з даху по мотузці. А може, вартові брешуть. Як знати, чи не зробили це вони самі?
— Мабуть, ваша правда, мілорде.
Його самовдоволений тон свідчив про зворотне.
—
