Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Чудово! Уся компанія в зборі! – різким і втомленим голосом сказав некромант.

– Приїхав пан Гедеон, ваш батько, адепт Брісс. Він бажає вас бачити. Усі інші пишуть докладні доповідні про події на міському цвинтарі, й про трагедію, що трапилася біля гуртожитку.

– Пане ректоре, як Вальдек? – набравшись сміливості, запитала я.

– Над ним працюють цілителі з Вересового Цвіту. Шансів мало.

– Але ж є, правда?

– Адептка Морошкіна виконуйте те, що вам сказали, решта – вас не стосується, – сказав, як відрізав Шрам. – Я клопотатиму про ваше відрахування з академії.

Я кивнула і зібрала волю в кулак, щоб не розревітися. Некромант і ректор пішли. Про трагедію написали тільки ми з Германом. Коли з доповідними було покінчено, вирушили до академії.

Погані звістки розлітаються швидко. На парі зіллєваріння магістр Сурра вдавала, що замість мене – порожнє місце. І добре. Що ж, не вийшло з мене мага. Працюватиму в тітчиній таверні. Там хоч чогось навчуся. Та й, зрештою, світ клином на академії не зійшовся. І їхала я в столицю працювати, а не вчитися. Кхибра ховала червоні від сліз очі.

– Якщо тебе виженуть – я теж піду, – заявила вона.

– Припини, – вичавила я з себе в’ялу посмішку, – у тебе талант.

– І в тебе талант. Вони не мають права так із тобою чинити!

– Їм видніше, – вдаючи байдужий вигляд, відповіла я.

Ми вийшли на вулицю. Погода стояла чудова. Якщо відкинути геть те, що трапилося, то можна було б з упевненістю сказати, що нічого не сталося. Життя тривало. Сонце яскраво і ще зовсім по-літньому світило. Птахи заливалися веселим щебетом. То тут, то там лунав дзвінкий сміх. Я відірвала погляд від доріжки, щоб сльози не залили обличчя, і одразу побачила її. Ютару.

Вона стояла біля ґанку гуртожитку жалюгідна і пом’ята. На шиї красувався широкий антимагічний нашийник. Руки й ноги були обплутані міцними ланцюгами з леовардійської сталі. Вона підійняла на мене заплакане обличчя. Але всередині мене нічого не ворухнулося. Я не відчувала жалю до вірани. Мене обігнав високий міцний чоловік у чорному плащі, таких самих штанах і сорочці. Він підійшов до Ютари і схопився за ланцюг.

– Пішла! – грубо скомандував він.

Вірана, спотикаючись, дрібними кроками поплелася в бік брами.

– Воруши ногами! Хутчіше!

– Я стараюся, – неголосно сказала вона.

– Вдома поговоримо про твої старання!

Він щосили смикнув за ланцюг, дівчина впала і розбила губу. Кров тонкою цівкою потекла на блакитну сорочку.

А я ловила себе на тому, що не можу і не хочу підбігати до неї, жаліти й допомагати піднятися. Мені було все одно. Серце розривалося від болю за Вальдека.

Вітчим схопив Ю за комір, підійняв і так потягнув за браму, не звертаючи уваги на її крик. Там, скоріше за все, стояла підвода.

– Руто, – мене торкнула за плече Кхибра, – Вальдек...

– Що?.. Що з ним, Кхибро?!!..

– Він живий, але... він поки що не може говорити.

Я видихнула і міцно обійняла подругу. Живий! Головне, що живий!

Мене й Альгіна вирішили залишити з випробувальним терміном в один місяць. І цей місяць я тільки й робила, що вчилася. Виправила одиницю із захисної магії, вивчила кілька побутових заклинань і готувала реферат із стародавніх артефактів. Цікаво, чи можна назвати мій медальйон таким? Хоч завісу таємниці й трохи відкрив Шрам, але володар двох частин – невідомий. Та й карта, яку я витягла з гробниці, не давала спокою.

З Герой бачилися в їдальні та в гуртожитку. Але посиденьок як раніше не було. Природно, що сумувала за ним, але розуміла, що якщо знайду ще якісь пригоди, пов’язані з моїми сімейними таємницями, то вилечу з академії. Щовечора кільцевника ми з Кхиброю їхали до тітки, працювали в таверні та поверталися ввечері божедар’я. Після я зустрічалася з Герой. Ми вешталися містом, благо погода ще дозволяла. До речі, волосся дуже швидко відросло і тепер я могла заплітати косу.

Кхибра так і зустрічалася з Ойхільдом. І, здається, у них усе йшло до весілля. Іноді подруга не приходила ночувати. Я раділа за неї. Нехай вона буде щаслива.

Кілька разів Герман приїжджав у таверну і проводив час із Єрошкою. Тітка змовницьки підморгувала, але нічого не говорила. Батя повністю взяв на себе контроль над підрядниками й закупівлі. У тітки з’явилося достатньо вільного часу. Від Горпини прилетів магоптах, що вона нас із Германом чекає на початку медовара...

Але мої думки про відвар милорики не давали мені спокою. Я нарешті відважилася і, коли залишилася з Єрошкою наодинці, спитала:

– Братику, у мене є одна думка щодо тебе.

– Яка? – оченята Єрошки світилися від цікавості.

Я розповіла йому про милорику. Потім про те, що в мене є концентрат. А потім – найголовніше. Чи погодиться він на експеримент. Я відразу попередила, що не знаю який може бути результат. Єрошка думав, а потім тихенько сказав:

– Я згоден. І вважаю, що гірше не буде.