Учень убивці - Робін Хобб

прокидатися тоді, коли Барріч будив мене, а я йшов за ним на кухню, де ми їли разом. Після того я ставав тінню Барріча: він майже не спускав з мене ока. Я бігав хвостиком за ним, спостерігаючи за його працею, іноді — потроху допомагаючи йому. Ми вечеряли разом, сидячи на лавці, а Барріч пильно пантрував за моїми манерами. Після цього ми йшли у його помешкання, де я зазвичай проводив решту вечора, мовчки дивлячись на те, як Барріч п’є або як горить вогонь. Барріч пив і одночасно лагодив або виготовляв збрую, готував мазі чи якісь кінські ліки. Він працював, а я навчався, спостерігаючи за ним. Ми рідко коли розмовляли. Дивно, але так пройшло два роки і частина третього.

Я, як і Моллі, викроював час для себе, коли Барріча кликали для участі в полюванні або допомогти якійсь кобилі ожеребитися. Іноді я втікав, коли Барріч забагато закладав за комір. Але це було небезпечно. Коли я був вільний, то швидко шукав своїх друзів у місті й бігав з ними настільки довго, наскільки дозволяла моя хоробрість. Я щиро сумував за Нюхачем. Здавалося, Барріч відірвав від мене частину мого тіла. Але ми жодного разу про це не говорили.

Повертаючись у минуле, я припускаю, що йому було так самотньо, як і мені. Чівелрі не взяв Барріча з собою у вигнання, натомість залишив його з безіменним байстрюком, у якого, зокрема, виявилося те, що він вважав збоченням. Навіть після того, як його нога загоїлась, з’ясувалося, що він більше не зможе ні їздити верхи, ні полювати чи навіть ходити, як раніше; для такого чоловіка, як Барріч, це було дуже важко. Він ніколи не скаржився (принаймні я не чув). Але, згадуючи ті часи, навіть не уявляю, кому він міг би скаржитися. Ми обидва стали заручниками самотності. Щовечора, дивлячись один на одного, ми бачили винуватця.

Втім, усе минає, особливо час. За кілька місяців та років я знайшов своє місце. Я приносив Баррічу потрібні речі швидше, аніж він просив, прибирав після того, як він лікував тварин, міняв воду соколам та шукав кліщів у собак, які поверталися з полювання. Люди звикали до мене і вже не витріщалися, як раніше. Дехто взагалі не помічав. Поступово Барріч послабив нагляд за мною. Я пересувався вільніше, але все ж дбав про те, щоб він не знав про мої виходи в місто.

У замку теж були діти. Чимало з них мої однолітки. Деякі навіть доводилися мені двоюрідними та троюрідними братами, але я ніколи тісно з ними не спілкувався. За молодшими доглядали матері чи няньки, а у старших були свої заняття та обов’язки. Більшість з них добре ставилася до мене, але я не входив до їхніх кіл. Хоч я міг місяцями не бачитися з Діком, Керрі чи Моллі, вони були моїми найближчими друзями. Під час своїх прогулянок замком і зимовими вечорами, коли ми всі збиралися у Великій залі, щоб послухати менестрелів, подивитися лялькові вистави чи пограти в ігри, я швидко почав розуміти, де мене чекали, а де — ні.

Я намагався не потрапляти на очі королеві. Щоразу, коли вона бачила мене, то знаходила якісь вади у моїй поведінці і сварила Барріча через це. Регал теж являв небезпеку. Хоча він уже був дорослим, але постійно відштовхував мене зі свого шляху або наступав на мої іграшки. Йому були властиві дріб’язковість та мстивість, чого я ніколи не помічав за Веріті. Ми рідко бачилися з Веріті, але в мене не було неприємностей через ці зустрічі. Але коли я потрапляв йому на очі, то зазвичай він міг мене погладити або дати пенні. Одного разу слуга приніс до помешкання Барріча кілька облуплених невеликих дерев’яних іграшок, солдатиків, коників та возик. Слуга переказав, що Веріті знайшов їх у кутку своєї шафи для одягу й подумав, що мені вони сподобаються. Здається, я цінував їх більше за всі свої речі.

Коб у стайні також був небезпечним для мене. Коли Барріч перебував поряд, він ставився до мене добре і справедливо, але в інший час мало звертав на мене уваги. Коб дав мені зрозуміти, що він не хоче, аби я крутився в нього під ногами, поки він працює. Згодом я зрозумів, що він заздрив, розуміючи, що Барріч усю свою увагу зосередив на мені. Коб ніколи не виявляв до мене прямої жорстокості, не бив мене і не сварив просто так, але я відчував його нелюбов, тому уникав.

Усі вояки були досить терпимими до мене. Після вуличних дітей у Баккіпі вони, напевне, найближчі мої приятелі. Але як би добре чоловіки не ставилися до хлопчика дев’яти-десяти років, усе ж між нами було мало спільного. Я спостерігав, як вони грають у кості, та слухав їхні історії; але бували дні, коли я не мав вояцького товариства. Хоч Барріч не забороняв мені відвідувати кордегардію, він не приховував свого незадоволення, що я проводжу там своє дозвілля.

Отже, я одночасно був і не був членом спільноти замку. Декого я уникав, за деким спостерігав, а декого слухався. Але з жодною людиною тісно не спілкувався.

Колись одного ранку, коли ще трішки соромився свого десятирічного віку, я грався під столами у Великій залі, борюкаючись і дражнячи цуценят. Тоді було досить рано. Перед цим було якесь святкування, яке затягнулося на весь день та далеко за опівніч. Барріч напився в дим. Майже всі — знать і слуги — ще спали, тому мої пошуки на кухні нічого не дали. Але на столах у Великій залі траплялися цінні знахідки: шматки булок, тарілки з м’ясом, миски з яблуками й кавалки сиру; коротше кажучи, все, що може поцупити хлопчина. Великі пси вже нанюхали найкращі кістки та гризли їх у своїх кутках, а цуценята задовольнялися меншими порціями. Я натрапив на досить великий кавалок м’ясного пирога й забрався з ним під стіл, де поділився з одним зі своїх улюбленців. Після втрати Нюхача я намагався не показувати Баррічу, що занадто сильно прив’язуюся до якогось собачати. Досі не розуміючи, чому Барріч був проти моєї дружби з собаками, я не сперечався з ним, щоб не ставити під удар їхні життя. Отже, я ділився пирогом з трьома щенюками й почув повільні кроки на встеленій очеретом підлозі. Двоє чоловіків щось тихо обговорювали.

Я подумав, що то кухонні слуги, які прийшли прибирати, а тому виліз з-за столу, щоб ще чимось поживитися.

Але моїй несподіваній появі здивувалися не слуги,