Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
Сіло сонце за вікнами. Попутники вечеряли, похрумкуючи малосольними огірками, обгризаючи курячі ніжки, очищаючи від шкаралупи матово-білі варені яйця. Сашка дістала приготовані мамою бутерброди і знову мало не розревлася — у поліетиленовому кульку було заховано шматочок домівки. Так нічого й не з’їла, сховала вечерю назад. Випила склянку чаю. І полізла на верхню полицю…
— Дівчино! Ви прокинулися? Торпа, кажу!
— Так… Я зараз.
Була межа ночі й ранку. Четверта, може, пів на п’яту. За багато місяців Сашка звикла вставати о такій порі й знала: ранок приносить полегкість. Зараз, збираючись, шнуруючи черевики, стягаючи з полиці валізу (тихенько, щоб не побудити попутників і все одно зачіпаючи чиїсь звислі руки), вона майже забула про вчорашню тугу. Вітер далеких мандрів, несподівані відкриття — цього в подорожі також не відбереш; вона доросла, самостійна людина, яка подорожує без супроводу. Подивимося, що то за Торпа.
Вона витягла валізу в тамбур. Провідниця дрімала на застеленій ковдрою полиці.
— Скільки стоїмо? — запитала Сашка.
— У Торпі? Хвилину. Багато в тебе речей?
Поїзд стишив хід. Брязнули вагони. У темряві серпневого ранку Сашка нічого не бачила — тільки проплив у небі синявий ліхтар.
Потяг сіпнувся і зупинився. Провідниця, позіхаючи, взялася длушпатись ключем у шпарині.
— Я не встигаю! — сказала нажахана Сашка. — Будь ласка, швидше!
Провідниця упівголоса вилаялась.
Поїзд знову сіпнувся. Нарешті двері відчинилися. Потяг повільно рушив. Сашка закинула за спину сумку і, волочачи за собою валізу, зсипалася з металевих сходів, приземлилася на низький перон і встигла побачити, як провідниця, конвульсивно позіхаючи, зачиняє двері вагона.
Усе.
Поїзд набирав швидкість. Сашка відтягла валізу подалі від краю платформи. Прогримів останній вагон, два вогники на його торці стали стрімко віддалятися й швидко станули в темряві.
Зелений вогонь семафора змінився червоним. Сашка стояла сама на порожній платформі…
Ні, не сама. З напівтемряви вибрела тонка тінь із великою валізою. Зупинилася поряд.
Хлопець. Сашчин одноліток. Блідий, сонний, скуйовджений.
— Привіт, — сказав він по хвилинній мовчанці. — Це Торпа?
— Привіт, — відповіла Сашка. — Кажуть, що так.
— Я тут уперше, — сказав хлопець.
— Я теж.
Хлопець помовчав. Потім запитав невпевнено:
— В інститут?
Сашка, яка в глибині душі дуже сподівалася цього запитання, енергійно закивала.
— Ага. І ти теж? Спеціальних технологій?
Хлопець посміхнувся з очевидним полегшенням.
— А тут хіба є інший?
— Не знаю, — зізналася Сашка. — Ти взагалі тут бачиш якесь місто?
Хлопець роззирнувся, приставив руки до очей — «біноклем»:
— Офігенно крупний мегаполіс. Вокзалисько… А там, поглянь, якийсь перспективний сарайчик!
Сашка розсміялася.
Ситуація змінилася миттєво. Волочачи за собою валізи та вправляючись у дотепності, новоспечені студенти пройшли до «перспективного сарайчика» — він і виявився будівлею вокзалу. Сашка в пориві натхнення назвала його «курником після євроремонту». Її новий знайомий поцінував жарт заливчастим реготом.
На вокзалі не було жодної людини. Каси замкнені. Довгасті мерехтливі лампи висвітлювали порожню буфетну стійку, дерев’яні крісла з подекуди видряпаними непристойностями, автоматичну камеру схову на шість комірок (усі дверцята відчинені). Підлогу, доволі чисту, було викладено чорно-білою плиткою.
— Як після атомної війни, — сказала Сашка, озираючись.
Серпневі мухи хмарою знялися з плафона й наповнили маленьку залу оптимістичним гудінням.
— Агов! — гукнув хлопець. — Є тут хто?
Дзижчання мух було відповіддю.
— Мені тут не подобається, — сказала Сашка.
Вони знову вийшли на платформу. Помалу розвиднялося. Під єдиним на пероні ліхтарем висіла розмита дощами табличка: розклад автобусів вокзал-центр. Якщо розклад не брехав, перший автобус до невідомого центру мав бути за годину.
— Погуляємо, — рішуче сказав хлопець. — А пощастить, то приватника спіймаємо. У мене гроші є.
Його звали Костею. Чи то в присутності Сашки він гостро відчував себе мужчиною, чи вдачу мав особливо енергійну, але постійно силкувався «рулювати». Сашка не опиралася: Костина дієвість (і навіть самодіяльність) створювала в неї ілюзію захищеності.
Вони запхали валізи до камери схову (комірки працювали без жетонів, на самому коді). Знайшли зручну лаву на пероні й розгорнули запаси провізії. Сашчині бутерброди, що так засмутили її увечері, зараз зникли за мить: вона поділилася з Костею, той поділився з нею, знайшлася пляшка мінеральної води, Костя відкрив літровий термос, ще майже до половини наповнений кавою. У Сашки затремтіли ніздрі; сніданок остаточно підняв їй настрій. Повз станцію прокотився товарняк, гуркіт улігся вдалині. Запала тиша, яку порушували тільки голоси птахів.
— За півгодини прийде автобус, — упевнено сказав Костя. — Адреса цієї контори — вулиця Сакко і Ванцетті, дванадцять.
— Ти не знаєш, хто такі Сакко і Ванцетті?
Костя знизав плечима.
— Італійці, напевне…
Повз станцію, вже в інший бік, промчав ще один товарняк.
— Скажи, будь ласка, — обережно почала Сашка. — А чого це тобі спало на думку вступати на ці… спеціальні технології? Хто тобі подав таку… ідею?
Костя спохмурнів. Підозріло скосив на неї око. Склав у кульок зім’яті серветки та масний папір, упустив у порожню залізну урну поряд із лавою.
— Та я просто запитую, — швидко докинула Сашка. — Якщо не хочеш відповідати — вибач…
— Мене примусили, — неохоче зізнався Костя.
— Тебе теж?!
Хвилину вони дивилися одне на одного. Кожен чекав, що першим заговорить інший.
— Дивно, — сказав нарешті Костя. — Ти ж дівчисько. Тобі від армії косити не треба.
— При чому тут армія?
— При тому, — жорстко відрізав Костя. — Як по-твоєму, чоловік повинен служити в армії?
— Не знаю, — промимрила Сашка. — Напевне, повинен… — І відразу додала про всяк випадок: — А не хоче, так і не повинен.
Костя зітхнув. Похитав головою.
— Мені рідний батько такий ультиматум виставив… Я ж на юрфак пролетів, як фанера над Парижем. Удруге вже. Мене цієї осені мали призвати. Тож батько… — Костя замовк. Знову скоса глянув на Сашку, начебто дивуючись, чого це йому здумалося втаємничувати попутницю, з якою знайомий менше години, в такі інтимні подробиці.
— Виходить, ти не хотів у цей інститут?
Костя знизав плечима.
— Хотів, не хотів… Яка вже різниця?
Вони помовчали. На пероні, як і раніше, було безлюдно, не з’являвся ні обхідник, ані прибиральник, взагалі ніхто. Із-за кущів підіймалося червоне серпневе сонце. Співало птаство. На високі трави вздовж полотна випала роса, й кожна крапля переливалася барвистими вогниками.
— А тобі ж у армію не треба, —
