Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Ваша Світлосте? — підштовхнула її до відповіді підопічна, підходячи до свого робочого місця та розкладаючи вугільні олівці.

— У старожитні дні, — мовила нарешті Джасна, — правитель, котрий приносив королівству мир, сприймався як вартий усілякої пошани. А сьогодні його висміяли б як боягуза, — вона похитала головою. — Ця зміна сталася впродовж століть. І ми повинні жахатися її. Нам не завадило б побільше таких, як Тараванджіан, і я категорично вимагаю, щоби ти ніколи більше не називала його тупаком, навіть побіжно.

— Слухаю, Ваша Світлосте, — відповіла Шаллан, схиливши голову. — А ви справді вірите в те, що сказали? Про Всемогутнього?

Та якийсь час мовчала.

— Вірю. Хоча, можливо, я й перебільшила свою впевненість.

— Школа переконаних від риторики?

— Так, — визнала принцеса. — Гадаю, саме вона. Виходить, мені варто остерігатись: у Харбранті повно психіатрів…

Шаллан усміхнулася.

— Справжня вчена не має права на зашореність, — повела далі Джасна, — як би сильно не була переконана і про яку б тему не йшлося. Тож сам по собі той факт, що наразі я не знайшла переконливої підстави приєднатися до якоїсь із конгрегацій, ще не свідчить про те, що цього ніколи не станеться. Хоча щоразу, коли я беру участь у дискусії на кшталт сьогоднішньої, мої переконання лише твердішають.

Шаллан закусила губу, і наставниця це помітила.

— Доведеться тобі навчитися контролювати цю звичку, Шаллан. Вона виказує твої почуття.

— Як скажете, Ваша Світлосте.

— А тепер говори, що думаєш.

— Лише те, що ваша полеміка з королем вийшла не надто чесною.

— Це ж чому?

— Через його… скажімо так… ну, ви й самі знаєте… певну розумову обмеженість. Він тримався блискуче, але не навів тих контраргументів, про які міг би згадати опонент, краще обізнаний у питаннях воринського богослов’я.

— А які саме контраргументи міг би навести такий опонент?

— Ну, я й сама не надто підкована в цій царині. Але навіть мені впало в око, що під час дискусії ви залишили поза увагою — чи принаймні недостатньо врахували — один життєво важливий аспект.

— А саме?

Шаллан стукнула себе у груди.

— Людське серце, Ваша Світлосте. Я вірю, бо щось відчуваю — близькість до Всемогутнього, спокій, який огортає мене, коли я чиню праведно.

— Наш розум здатен спричиняти очікувані емоційні реакції.

— Але ж хіба не ви доводили, що те, як ми чинимо — і як почуваємося, стикаючись із добром і злом, — є визначальною характеристикою того, що й робить нас людьми? Ви апелювали до нашої вродженої моральності, щоб довести свою правоту. То як же ви можете скидати з рахунків мої почуття?

— Скидати з рахунків? Ну, ні. Сприймати скептично? Напевно. Твої почуття, Шаллан — хоч би які сильні, — тільки твої. Але не мої. Бо я відчуваю, що проживати життя, запобігаючи ласки невідомої, незвіданої та непізнаваної сутності, яка спостерігає за мною з неба, означає вправлятися в марноті, — вона вказала пером на підопічну. — А твої навички з красномовства вдосконалюються. Дивись, із тебе ще й вийде вчена.

Шаллан усміхнулася, відчуваючи приплив задоволення. Похвала Джасни була дорожчою за смарагдовий броам.

«Але… я не збираюся нею ставати. Я вкраду фабріал і втечу».

Вона не любила згадувати про це. От тобі й ще одна звичка, від якої їй треба буде вибавитись: Шаллан здебільшого уникала думати про неприємне.

— А тепер швиденько займися портретом короля, — сказала принцеса, підносячи книгу до очей. — На тебе все ще чекатиме сила-силенна справжньої роботи, щойно впораєшся з малюванням.

— Так, Ваша Світлосте.

Однак чи не вперше в житті графіка здалася їй нелегкою справою. Розум дівчини був надто сум’ятливий, щоб зосередитись.

30

Невидима темрява

«Вони раптом стали небезпечні. Так немовби у погожий день враз налетіла буря». — Ця цитата лягла в основу тайленської приказки та поступово трансформувалась у свій поширеніший дериват. Цілком можливо, що на увазі маються Спустошувачі. Див. Ікссікс, «Імператор», розд. 4.

Каладін вийшов зі схожої на печеру казарми під чисте сяйво вранішнього сонця. Кристали кварцу, що траплялися в землі довкола, поблискували в його променях, неначе та іскрилася й горіла, щоб за якусь мить вибухнути зсередини.

За ним ішло двадцять дев’ятеро людей. Раби. Кримінальники. Дезертири. Чужинці. Навіть кілька душ тих, чиєю єдиною провиною була бідність. Вони подалися в мостонавідники з відчаю. Порівняно з вітром у кишені пропонована платня здавалась непоганою, а їм ще й пообіцяли, що після сотні вилазок ті, хто вціліє, отримають підвищення. Їх переведуть у вартові — а це, у розумінні бідняка, і називається «жити в розкошах». Цілісінький день тільки й роби, що стій і витріщайся довкола, а тобі за це ще й гроші платять? Та чи при своєму розумі начальство? Це майже те саме, що й розбагатіти.

Вони не розуміли. Сотні вилазок не протягував ніхто. Каладін брав участь лише у двох дюжинах і вже вважався одним із найдосвідченіших серед вцілілих мостонавідників.

Його команда йшла за ним. Напередодні здався останній оплот спротиву — кощавий чоловічок на ймення Бісіґ. Каладіну хотілося думати, що на того нарешті подіяли сміх, їжа та добре слово. Але, найімовірніше, допомогли косі погляди та приглушені погрози Тефта й Скелі.

Командир закрив на це очі. Йому зрештою знадобиться й відданість цих людей, але поки що важливішою була покірливість.

Він допоміг їм засвоїти комплекс ранкових вправ, яким навчився ще у свій перший день у війську. Кілька різновидів розтяжки з підстрибом. Теслярі в коричневих робочих комбінезонах і цеглистих чи зелених шапчинах, проминаючи їхню команду на шляху до складського двору, зчудовано хитали головами. Із гребеня короткого узвишшя, за яким починався сам табір, на них дивилися, регочучи, солдати. Схрестивши руки на грудях і спершись об стіну ближньої казарми, за ними спостерігав Ґаз, і в його єдиному оці читалось невдоволення.

Каладін витер піт із чола. Помірявся поглядом із сержантом і за хвилину-другу обернувся до своїх людей. До сніданку в них якраз залишався час повправлятися в носінні моста.

* * *

Ґаз так і не призвичаївся жити з одним оком. Та й хіба до такого можна звикнути? Краще би він втратив руку чи ногу, ніж обзавівся порожньою очницею. Сержант не міг позбутися відчуття, ніби щось ховалося в тій невидимій для